Цена 1 часа рабочей силы, как правило снижается.

Самостійна дірка

Материал из m-17.info

(Различия между версиями)
Перейти к: навигация, поиск
Строка 337: Строка 337:
А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».
А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».
 +
 +
<center></big>
 +
'''«Великомученик Остап Вишня» ''' </center></big>
 +
    Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
 +
 +
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
 +
 +
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
 +
 +
Подивився той чорний на нього та й питає:
 +
 +
— Звуть тебе як?
 +
 +
— Остап, — каже.
 +
 +
— Українець?
 +
 +
— Українець, — каже.
 +
 +
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
 +
 +
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
 +
 +
— Признаюсь, — говорить Остап.
 +
 +
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
 +
 +
— Говорив, — каже.
 +
 +
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
 +
 +
— Шевченко, — говорить Остап.
 +
 +
— А «Садок вишневий коло хати»?
 +
 +
— Шевченко, — говорить.
 +
 +
— А «Евгений Онегин»?
 +
 +
— Шевченко, — говорить.
 +
 +
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
 +
 +
— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.
 +
 +
— А Лев Толстой? А Достоєвський?
 +
 +
— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.
 +
 +
— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?
 +
 +
— В етнографічних, — каже, — межах.
 +
 +
— В яких?
 +
 +
— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.
 +
 +
— І історії не визнаєш?
 +
 +
— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.
 +
 +
— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?
 +
 +
— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.
 +
 +
— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.
 +
 +
Ну, й розстріляли.
 +
 +
Такого письменника закатували! Як він писав! Бож-ж-же наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».
 +
 +
І такого письменника розстріляли.
 +
 +
Попервах дуже йому було скучно.
 +
 +
Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.
 +
 +
А розстріляний — куди підеш?
 +
 +
Одна дорога — на небо.
 +
 +
А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.
 +
 +
Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.
 +
 +
У небесному відділі кадрів заповнив анкету.
 +
 +
Зав подивився:
 +
 +
— Великомученик?
 +
 +
— Дуже, — каже, — великомученик.
 +
 +
— За Україну?
 +
 +
— За неї, — каже, — за неньку.
 +
 +
— В рай!
 +
 +
Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.
 +
 +
— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…
 +
 +
— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?
 +
 +
— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?
 +
 +
— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.
 +
 +
— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.
 +
 +
— Прошу! — каже заврозпред.
 +
 +
Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.
 +
 +
І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.
 +
 +
— Курський? — питає Остап.
 +
 +
— Хто курський?
 +
 +
— Соловейко, — питає, — курський?
 +
 +
Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки:
 +
 +
— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та…
 +
 +
Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана: — Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…
 +
 +
— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.
 +
 +
— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..
 +
 +
— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.
 +
 +
— То ж бо й є!
 +
 +
Ходить Остап по раю, роздивляється.
 +
 +
— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай, і квит.
 +
 +
Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.
 +
 +
Танцюють гопака та метелиці.
 +
 +
Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.
 +
 +
Їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.
 +
 +
П'ють оковиту, варенуху та мед.
 +
 +
Їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.
 +
 +
Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.
 +
 +
Національність — тільки українці та українізовані німці.
 +
 +
— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?
 +
 +
— А це друзі, — кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…
 +
 +
— А хто ж за директора у вас?
 +
 +
— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.
 +
 +
— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.
 +
 +
І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.
 +
 +
Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.
 +
<center>'''* * *'''</center>
 +
А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?
 +
 +
Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.
 +
 +
За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков». З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клінушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».
 +
 +
Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.
 +
 +
Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.
 +
 +
…Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.
 +
 +
Хай буде йому земля пером!
 +
 +
Самопишучим.
 +
<center><big>'''Украінсько-німецька націоналістична самостійна дірка '''</center></big>
 +
    По деяких селах українсько-німецькі банди переховуються по схронах, зроблених у вигляді викопаного в землі великого нужника.
 +
 +
        (Факт)
 +
 +
Та й потягли Івана Темного будувати українську самостійну, навіть од розуму не залежну, державу.
 +
 +
Почвалав Іван Темний на державну роботу.
 +
 +
Прийшов, дивиться — стоїть державний будинок, такий, як і в царів та цісарів навіть був: у такі будинки і царі, і цісарі пішки ходили.
 +
 +
Одразу трохи був здивувався Іван Темний, що треба в державну дірку влазити, та, проте, поліз, — вся ж самостійницька держава туди лазить, бо другого державного ходу нема, та до того ще й дуже вже йому ту самостійність вихваляли.
 +
 +
І недарма вихваляли, бо такої самостійної держави, щоб усе населення разом з державною владою мали за державні кордони саму тільки дірку, — такої держави, ще й як і світ стоїть, не було.
 +
 +
Проліз Іван Темний у державу.
 +
 +
Назустріч йому лізе рачки голова держави.
 +
 +
Іван до нього:
 +
 +
— Здорові були.
 +
 +
А голова української держави йому на відповідь державною мовою:
 +
 +
— Гутен таг![4]
 +
 +
— Як ся маєте? — Іван питає.
 +
 +
А голова української держави йому:
 +
 +
— Вас?
 +
 +
— Та ні, я питаю вас!
 +
 +
Підійшло до Івана державне населення — чоловіка з п'ятнадцятеро, а то, може, й з двадцятеро, показують Іванові територію державну.
 +
 +
— В оцьому, — кажуть, — кутку — гори, а в цьому кутку — море! Хай живе самостійна держава!
 +
 +
І почав Іван Темний державу свою українську самостійну будувати.
 +
 +
Іван Темний з діда-прадіда — селянин, все життя по господарству порався, в збіжжі та в товарі кохався.
 +
 +
З'явилися і тут у Івана Темного цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван замість пшениці та жита волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах.
 +
 +
Прийшов якось темної ночі з дірки додому, поперелякував дітей, настрашив дружину.
 +
 +
Так і жив у самостійній українській державі Іван Темний, чухаючись та з німецького автомата у чесних своїх земляків стріляючи.
 +
 +
Жив, аж поки прийшла його дружина, взяла за скуйовджене волосся, витягла з державної дірки, привела до представників Радянської влади, вклонилася та й каже:
 +
 +
— Простіть, товариші, мого Івана Темного, дозвольте йому дома жити та чесно працювати, а я хоч українсько-націоналістично-німецькі державні воші йому повичісую та іржавою косою шерсть пообрізаю! Простіть, може, ще з нього люди будуть!
 +
 +
Простила Радянська влада Івана Темного, обдуреного, затурканого агентами гестапо-українсько-німецькими націоналістами.
 +
 +
Живе тепер Іван Темний не в державній дірці, а у власній селянській хаті.
 +
 +
Живе, працює…
 +
 +
Тільки дітки Іванові, прокинувшись інколи вночі та згадуючи, як їхній татко українсько-німецьку державу будував, — од жаху здригаються та щільніше до своєї мами пригортаються.
* [http://zerkalo.lib.rus.ec/b/173393/read Самостійна дірка]
* [http://zerkalo.lib.rus.ec/b/173393/read Самостійна дірка]

Версия 12:05, 25 апреля 2012

ТЕРРИТОРИИ / Украина /

Остап Вишня Самостійна дірка

Берлінська українська держава

Крім убиралень, що по-німецькому звуться «абортами», крім клозетів у Берліні ще є Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадським.

Як усяка держава, вона має територію, владу й народ.

Території до чорта — ціла вілла, народу теж до чорта, і влада ні чорта собі.

Влада — гетьман.

А гетьман, що ви собі думаєте, — хвіст собачий?

Гетьман — монарх.

А монарх вам, думаєте, жарти?

Це, братця, така штука, — монарх, — що на «ми» начинається, а на «хи» кінчається.

От має собі в Берліні цілу державу, має владу, не обмежену ніякими сеймами, ніякими парламентами.

Повний абсолютизм!

Абсолютна монархія!

Необмежений монарх!

Хотіли обмежити — нема чим обмежувати.

А ви думали?!

Підіть пожартуйте з ним, коли він булавою як тріпоне та очима як поверне, так уся територія ходором ходить.

Ходить по території та булавою махає.

Чотири вже булави розмахав, тепер бере жінчині від капелюха булавки та махає.

Уже скоро й булавок не вистачить, хоч на булавки йому від дружньої республіки й перепадає.

Вийде оце, стане серед території та як крикне:

— Хлопці, на коні!

Страшно робиться.

Не дай би бог, були коні та були б хлопці, чорт його знає, що б міг наробити.

Нещодавно оце відбулося тут вседержавне віче.

Радилися, як далі державою керувати.

Поз'їздилося сила народу.

Всі полки були, з усіма полковниками.

«Попереду Дорошенко»…

За Дорошенком Смаль-Стоцький.

Потім як посунуло!

Дорошенко. За ним Смаль-Стоцький.

Перед Смаль-Стоцьким — Дорошенко.

Потім як пішли, як пішли.

Дорошенко й Смаль-Стоцький, а за ним Смаль-Стоцький з Дорошенком.

За цими двома йдуть Дорошенко з Смаль-Стоцьким, а за ними Смаль-Стоцький з Дорошенком.

Коли пройшла лава головних гетьманських порадників (Дорошенко й Смаль-Стоцький), тоді організованими лавами почало прибувати населення Української держави.

Хлібороби-власники пішли.

Ідуть, і йдуть, і йдуть, і йдуть.

Ось пройшли полтавчани. Дорошенко й Смаль-Стоцький.

Волинь за ними. Які енергійні, труджені обличчя.

Всі питають:

— Хто такі це?

— Це, — кажуть, — волиняки-хлібороби, старовинні українські козацькі роди — Смаль-Стоцький з Дорошенком.

Пішла потім Слобожанщина — Дорошенко й Смаль-Стоцький.

Посунув старий Київ. Нащадки ще тих старовинних родів, що їхні батьки спускались на мерзлих кізяках з гори Андрія Первозваного.

Потім уже, далеко пізніше, на тій горі «возсіяла благодать божа» й заборонено було спускатись, щоб благодаті не пополохати.

Старий Київ іде поважно, думу державну думаючи, становище неньки України обмірковуючи.

— Хто ж вони, кияни ці, туманами історичними оповиті?

— То Дорошенко, а за ним Смаль-Стоцький!

Пішли потім їхні землі: Чернігівщина, земля Сіверська.

Полки Лубенський, Прилуцький, Пирятинський, Гадяцький, Сарафим Саровський, Іосаф Білогородський, Антоній і Тодосій та інші чудотворці печерські і всі святі, помилує й спасе вас, яко благ і чоловіколюбець.

Ось пройшли всі.

Гуде віче, гуде, гуде.

Коли ось оклик:

— Гетьман!

Ущухло все, ніби хтось рипнув серед гурту.

Верхи на білій лозині, в супроводі Дорошенка й Смаль-Стоцького, їде гетьман.

Лозина під ним як намальована. Гнучка й тоненька…

Чистокровна арапська.

Подарунок арапського султана хана Гренер-Огли-Дупало.

На гетьмані керея від Вартгайма й кунтуш од Кадеве[1]. А через плече широка стрічка з написом золотими літерами: «Made in Germany!»

Напис той значить:

Народний український гетьман. Самим народом, і ніким більше, обраний.

Їде гетьман, як орел.

Срібні остроги в лозину впиваються, боки в лозини від острогів угинаються…

Приїхав.

Увіходить у світлицю, а весь народ як ізніме:

— Слава! Слава ясновельможному! Слава!

Кричить Дорошенко, а за ним Смаль-Стоцький.

А потім Дорошенко разом із Смаль-Стоцьким.

А потім Смаль-Стоцький, а за ним Дорошенко…

Сів гетьман.

А за ним сів і весь народ.

Отак Дорошенко, а так Смаль-Стоцький.

Далі Смаль-Стоцький, а за ним Дорошенко…

Говорили про історичну роль ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського.

Говорили про дальшу роботу на користь землі української.

Їй-богу, говорили.

І були б щось і вирішили, якби не нагодився на цю всю «музику» Сірко. Собачка.

Біг він тою вулицею, почув галас, підбіг до дверей, послухав, підняв ногу…

— З вашою, — каже, — державою. Простіть мене, — каже, — люди добрі, інакше не можу.

Розбіглося віче з переляку.

Думали, що атентат на гетьмана.

І от же дивіться: санітарія в Берліні на належній височині.

А то є місця, що одгонять, безперечно, неприємно.

Терплять.

А дехто навіть принюхується.

У кожного свій смак, — як той казав.

УкрОУНа й укрОУНці (Розвідка науково-дезодоративна)

Передмова

Є таке старовинне народне прислів'я: «Не руш ОУНця — воно не смердітиме», але за часи Вітчизняної війни ОУНці почали смердіти, сказати б, самодіяльно, отже, з огидою доводиться вживати дезодорації.

З проханням до сусідів мати напоготові пульверизатора з «лісною водою» беремося за цю науково-дезодоративну розвідку.

ОУН?! Що воно таке?

Це, як воно себе само кличе, є Об'єднання Українських Націоналістів.

I. Що воно, справді, таке — УкрОУНа?

УкрОУНа — це, звиняйте на слові, держава. Походить од дієслова не «держать», а «держатись». Як воша кожуха. УкрОУНа держиться, бо її держать.

II. Територія

Держава УкрОУНа суцільної простороні, тобто території, не має, а розташована вона клаптиками по гестапівських смітниках та по інших, не дуже дотепних, але потрібних для людства місцях, що потребують асенізації, та ще по хащах, ярках, яругах, глинищах.

Таке розташовання дуже часто викликає боротьбу УкрОУНців за територію з вовками, дикими кабанами та карпатськими ведмедями.

Більш-менш спокійними місцями вважаються ті, що розташовані по смітниках та асенізаційних закладах.

III. Населення

Населення зветься — УкрОУНці. Жіночої статі в них немає. Самі чоловіки. Розплоджуються за допомогою гестапівських листівок та німецьких марок. Своїх дітей не мають, через те дітей взагалі не переносять і ріжуть. Працюють темними ночами, бо денне світло їм сліпить очі. Удень — сплять.

IV. Влада

Цар — Гіммлер.

V. Релігія

Бог — Гітлер. Моляться за нього й прикладаються до нього — ззаду.

VI. Мова

Мова дуже барвиста, багата на синоніми. Влада до них: «На-на-на! Кусі! Кусі! Кусі!» Населення зразу ж одповідає: «Гав! Гав! Гав!»

Дуже характерні такі, приміром, зразки найрозповсюдженіших мовних виразів: 

   Цар. Бандера! (Бандера — це в УкрОУНців те, що в злодіїв — «пахан»). У селі N пришить усіх чесних селян. По мокрому! (Кидає монету). Наклац! Форвертс![2]

   Бандера (хапає зубами монету). Клац! Гав! Гав! Гав!

Це значить, що УкрОУНці мусять вирізати в указаному селі всіх чесних селян — від старого до малого.

Взагалі мова дуже чудернацька, якась така строката: одне слово — людське, а друге — німецьке.

Така, приміром, фраза:

— «Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа в садочку й гралася».

По-ОУНському буде так:

— «Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася».

Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі.

Влада на це відповідає:

— Зер каряшо, гезіндель!

«Гезіндель» — по-людському — сволоч!

VII. УкрОУНські чесноти

Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.

VIII. Філософія УкрОУНців

Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: «30 срібних карбованців».

IX. Державний гімн

Ще ніхт гешторбен УкрОУНа

Ні Гіммлер, ні Гітлер, —

Ще в нас, брудерн запроданці,

Шурке[3] більш розквітне.

X. Державний герб

На жовто-блакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля.

Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.

XI. Про найстрашніше для УкрОУНи й УкрОУНців

Братерство й дружба народів Радянського Союзу.

«Возсія вельтові світ разума»

Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців.

Насамперед:

Коли тікать?!

Ми не кажемо: «Куди тікать?» — те для нас відомо.

Куди пани, туди й холуї.

А от «коли тікать» — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у «Краківських вістях»: 

   «Ось провід українсько-німецького комітету, довідавшись про грізне положення на фронті, поспішає якомога швидше виїхати, навіть не повідомивши про це своїх членів, що їх кілька днів тому запевнялося сидіти і не хвилюватись, бо «ми все знаємо й вас не залишимо».

Провід комітету «все знає», через те й чкурнув, не попередивши своїх членів.

Клопоту, ми ж кажемо, сила…

Газета називається «Краківські вісті», а видається у Відні…

Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку…

Українських колядок співається у Мінорітенкірхен…

Ну, тут хоч уже просто пишуть: 

   «Українсько-німецький святвечір».

Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі.

З якою насолодою слухали присутні такого-от українсько-німецького тропаря:

Вайнахтен

Возсія вельтові

Світ разума…

Або українсько-німецької колядки:

Нехай рада зіх стелен,

Як на гіммель хвала…

Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…

І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…

Чому саме «прийде»?

Він уже прийшов…

Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте…

Що ще треба?

А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».

</big> «Великомученик Остап Вишня»
</big> 
   Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.

Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.

«Ну, — думає Остап, — пропав!»

Подивився той чорний на нього та й питає:

— Звуть тебе як?

— Остап, — каже.

— Українець?

— Українець, — каже.

Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:

— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.

— Признаюсь, — говорить Остап.

— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.

— Говорив, — каже.

— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?

— Шевченко, — говорить Остап.

— А «Садок вишневий коло хати»?

— Шевченко, — говорить.

— А «Евгений Онегин»?

— Шевченко, — говорить.

— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!

— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.

— А Лев Толстой? А Достоєвський?

— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.

— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?

— В етнографічних, — каже, — межах.

— В яких?

— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.

— І історії не визнаєш?

— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.

— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?

— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.

— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.

Ну, й розстріляли.

Такого письменника закатували! Як він писав! Бож-ж-же наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».

І такого письменника розстріляли.

Попервах дуже йому було скучно.

Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.

А розстріляний — куди підеш?

Одна дорога — на небо.

А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.

Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.

У небесному відділі кадрів заповнив анкету.

Зав подивився:

— Великомученик?

— Дуже, — каже, — великомученик.

— За Україну?

— За неї, — каже, — за неньку.

— В рай!

Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.

— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…

— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?

— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?

— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.

— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.

— Прошу! — каже заврозпред.

Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.

І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.

— Курський? — питає Остап.

— Хто курський?

— Соловейко, — питає, — курський?

Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки:

— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та…

Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана: — Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…

— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.

— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..

— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.

— То ж бо й є!

Ходить Остап по раю, роздивляється.

— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай, і квит.

Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.

Танцюють гопака та метелиці.

Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.

Їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.

П'ють оковиту, варенуху та мед.

Їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.

Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.

Національність — тільки українці та українізовані німці.

— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?

— А це друзі, — кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…

— А хто ж за директора у вас?

— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.

— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.

І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.

Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.

* * *

А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?

Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.

За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков». З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клінушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».

Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.

Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.

…Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.

Хай буде йому земля пером!

Самопишучим.

Украінсько-німецька націоналістична самостійна дірка </center> 
   По деяких селах українсько-німецькі банди переховуються по схронах, зроблених у вигляді викопаного в землі великого нужника.

       (Факт)

Та й потягли Івана Темного будувати українську самостійну, навіть од розуму не залежну, державу.

Почвалав Іван Темний на державну роботу.

Прийшов, дивиться — стоїть державний будинок, такий, як і в царів та цісарів навіть був: у такі будинки і царі, і цісарі пішки ходили.

Одразу трохи був здивувався Іван Темний, що треба в державну дірку влазити, та, проте, поліз, — вся ж самостійницька держава туди лазить, бо другого державного ходу нема, та до того ще й дуже вже йому ту самостійність вихваляли.

І недарма вихваляли, бо такої самостійної держави, щоб усе населення разом з державною владою мали за державні кордони саму тільки дірку, — такої держави, ще й як і світ стоїть, не було.

Проліз Іван Темний у державу.

Назустріч йому лізе рачки голова держави.

Іван до нього:

— Здорові були.

А голова української держави йому на відповідь державною мовою:

— Гутен таг![4]

— Як ся маєте? — Іван питає.

А голова української держави йому:

— Вас?

— Та ні, я питаю вас!

Підійшло до Івана державне населення — чоловіка з п'ятнадцятеро, а то, може, й з двадцятеро, показують Іванові територію державну.

— В оцьому, — кажуть, — кутку — гори, а в цьому кутку — море! Хай живе самостійна держава!

І почав Іван Темний державу свою українську самостійну будувати.

Іван Темний з діда-прадіда — селянин, все життя по господарству порався, в збіжжі та в товарі кохався.

З'явилися і тут у Івана Темного цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван замість пшениці та жита волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах.

Прийшов якось темної ночі з дірки додому, поперелякував дітей, настрашив дружину.

Так і жив у самостійній українській державі Іван Темний, чухаючись та з німецького автомата у чесних своїх земляків стріляючи.

Жив, аж поки прийшла його дружина, взяла за скуйовджене волосся, витягла з державної дірки, привела до представників Радянської влади, вклонилася та й каже:

— Простіть, товариші, мого Івана Темного, дозвольте йому дома жити та чесно працювати, а я хоч українсько-націоналістично-німецькі державні воші йому повичісую та іржавою косою шерсть пообрізаю! Простіть, може, ще з нього люди будуть!

Простила Радянська влада Івана Темного, обдуреного, затурканого агентами гестапо-українсько-німецькими націоналістами.

Живе тепер Іван Темний не в державній дірці, а у власній селянській хаті.

Живе, працює…

Тільки дітки Іванові, прокинувшись інколи вночі та згадуючи, як їхній татко українсько-німецьку державу будував, — од жаху здригаються та щільніше до своєї мами пригортаються.

Источник — «http://m-17.info--www.m-17.info/index.php?title=%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%B4%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0»