Цена 1 часа рабочей силы, как правило снижается.

Материал из m-17.info

Версия 07:48, 24 марта 2011

/ ПРАВО / Про суды и судей Украины / Апеляційний суд Житомирської області /

ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ

висловлені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при перегляді цивільних справ у касаційному порядку і у зв'язку з винятковими обставинами у 2009 році

       розділи:

I. Загальні питання судового розгляду..................................................................... 2-5

II. Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди..................................................................................................................................6-9

III. Право власності....................................................................................................10-13

IV. Право інтелектуальної власності........................................................................14-15

V. Земельне право.....................................................................................................16-20

VI. Зобов'язання, що виникають з договорів та інших правочинів..................................................................................................................... 21-27

VII. Трудове право..................................................................................................... 28-35

VIII. Житлове право.................................................................................................... 36-38

IX. Сімейне право.......................................................................................................39-43

X. Зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди.................................. 44-55

XI. Спадкове право....................................................................................................56-59

XII. Справи окремого провадження.......................................................................... 60-61

XIII. Застосування норм процесуального права...................................................... 62-70

XIV. Перегляд судових рішень.................................................................................. 71-75

XV. Звернення рішень до виконання і контроль за їх виконанням..........................76-68

ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ

висловлені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при перегляді цивільних справ у касаційному порядку і у зв'язку з винятковими обставинами у 2008 році

І. Загальні питання судового розгляду

1. Статтею 80 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України або міжнародним договором України.

Оскільки відповідач є іноземцем, то в силу ч. З ст. 415 ЦПК України суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій.

Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеною 15 листопада 1965 року в місті Гаазі, до якої Україна приєдналася 19 жовтня 2000 року, передбачено, що правова допомога включає в себе й виконання судових процесуальних дій, зокрема вручення та передачу документів

У порушення зазначених норм права відповідач-іноземець судом про дату судового засідання в установленому порядку не повідомлявся, а повідомлення через оголошення у пресі згідно з ч. 9 ст. 74 ЦПК України є неправильним застосуванням норми процесуального права, оскільки ця норма права діє лише у випадку, якщо місце проживання відповідача невідоме. Місце проживання відповідача, який є громадянином Республіки Словенія, було відоме і, крім того, воно було зазначене в здійсненому оголошенні.

Ухвала № 6-4953 св 09

2. Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» передбачено, що функції Центрального органу виконує Міністерство юстиції України.

Відповідно до п. 10 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952, у разі надходження від заявника або від центрального органу заяви про сприяння поверненню дитини з України до іноземної держави Міністерство юстиції України звертається через свій територіальний орган на підставі довіреності заявника до суду за місцем знаходження дитини з метою її повернення.

Однак суд не звернув уваги на те, що відповідно до п. 13 указаного Порядку звернення до суду на підставі довіреності передбачено у випадку, якщо таке звернення здійснює територіальний орган Міністерства юстиції України.

Оскільки Міністерство юстиції України звернулося до суду безпосередньо, а не через посередника, довіреність для звернення до суду Конвенцією не передбачена.

Ухвала № 6-1029 св 08

3. Статтею 32 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року (з урахуванням змін та доповнень до неї, внесених Протоколом, що із застереженням ратифікований Верховною Радою України 3 березня 1998 року) визначено, що права і обов'язки батьків та дітей, у тому числі зобов'язання батьків по утриманню дітей визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають постійне спільне місце проживання, а за відсутністю постійного спільного місця проживання батьків та дітей їх взаємні права та обов'язки визначаються законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є дитина. На вимогу позивача в аліментних зобов'язаннях застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої постійно проживає дитина.

Заявник, який оскаржив дії державного виконавця щодо визначення розміру заборгованості за аліментами, сплачує аліменти на підставі рішення суду, ухваленого на території Російської Федерації. При цьому суд на положення указаної Конвенції від 22 січня 1993 року та Протоколу до неї уваги не звернув і не перевірив чи може застосовуватися в аліментних зобов'язаннях між колишнім подружжям законодавство України, зокрема ч. 2 ст. 182 СК України, на підставі якої державний виконавець визначив боржнику заборгованість за аліментами, не звернувши уваги на те, що рішення суду Російської Федерації про стягнення з нього аліментів допущено до виконання на території України ухвалою суду від 18 липня 2003 року, а державним виконавцем визначено заборгованість за період з 22 серпня 2000 року і, крім того, не врахував, що зазначений Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року, а заборгованість позивачеві нарахована за період з 2000 року.

Ухвала № 6-25168 св 08

4. Відповідно до статті 10 ЦК України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

До правовідносин, що виникають при будь-якому міжнародному перевезенню людей, багажу чи вантажу, в тому числі й щодо відшкодування шкоди, застосовуються положення Конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, підписаної у Варшаві 12 жовтня 1929 року, зі змінами, унесеними Гаазьким Протоколом, підписаним у Гаазі 28 вересня 1955 року.

Ухвала № 6-24309 св 08

5. Відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону України "Про третейські суди" сторони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним судом ухвали про відмову у видачі виконавчого документа оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку.

Апеляційний суд, відмовляючи прокурору в прийнятті апеляційної скарги з тих підстав, що оскаржувана ухвала не міститься в переліку ухвал, що підлягають апеляційному оскарженню, передбаченого ч. 1 ст. 293 ЦПК України і відповідно до норм Закону України "Про третейські суди" в апеляційному порядку можуть бути оскарженні лише ухвали про відмову у видачі виконавчого листа, у порушення вимог ч. 1 ст. 292 ЦПК України не взяв до уваги, що ухвала суду про видачу виконавчого документа оскаржена не стороною в справі, а прокурором в інтересах держави в особі правильно визначених ним державних органів, які не були залучені до участі у справі.

Ухвала № 6-2613 св 09

6. Враховуючи положення ст. ст. 55, 64, 124 Конституції України, аналізуючи зміст Закону України "Про третейські суди" (зокрема, ст. 56) та ст. 17 ЦПК України третейський суд як недержавний орган за цим Законом має повноваження вирішення спорів лише тих сторін, якими укладено угоду (прийнято рішення) про передачу спору на розгляд третейського суду, і ці повноваження третейського суду не поширюються на спори, в яких, крім цих осіб, сторонами є інші особи, які не були сторонами третейської угоди, або спори, які стосуються прав і обов'язків інших осіб, що не є сторонами третейської угоди.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Таким чином, ураховуючи зазначені положення та принцип добровільності утворення третейського суду, обов'язковість рішення третейського суду лише для сторін третейської угоди, положення ст. 56 Закону України "Про третейські суди" щодо неможливості оскарження ухвали про видачу виконавчого листа за рішенням третейського суду поширюється лише на сторін третейської угоди і не може поширюватись на інших осіб, які не є учасниками третейської угоди та третейського розгляду, права і інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень та поза межами його компетенції (ст. 27 Закону України "Про третейські суди").

Ухвала № 6-9894 св 09

7. Відповідно до змісту ч. 8 ст. 56 Закону України "Про третейські суди" ухвалу суду першої інстанції про відмову у видачі виконавчого документа може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції на загальних підставах відповідно до положень глави 1 розділу V ЦПК з урахуванням особливостей строку, встановленого для цього зазначеним Законом - 15 днів після винесення такої ухвали.

У ч. 2 ст. 294 ЦПК України, на яку послався суд апеляційної інстанції, зазначається про інший строк апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції.

Проте апеляційний суд не врахував, що при колізії спеціальної та загальної правової норми, які врегульовують одне й те ж питання, діє спеціальна правова норма. У зв'язку з цим суду слід було застосовувати строк оскарження, встановлений Законом України "Про третейські суди", як спеціальну норму.

Ухвала № 6-25459 св 08

8. Згідно зі ст. З ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права частіше за все визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Оскарження дій обленерго щодо нарахування збитків (штрафу) за позаоблікове використання електроенергії, які фактично є різновидом претензії, не передбачено діючим законодавством в якості способу захисту прав. Доводи позивача щодо незаконності дій обленерго можуть бути запереченням у разі пред'явлення до нього позову про стягнення певної суми (збитків), однак таких позовних вимог до нього ніхто не заявляв.

Ухвала № 6-27933 св 06

II. Захист гідності, честі, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

1. Згідно положень статті 40 Конституції України та з урахуванням висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей), усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. У випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, а не поширення недостовірної інформації.

Разом із тим наявність у такому зверненні завідомо неправдивих відомостей, а також у разі встановлення, що для звернення особи до вказаних органів не було жодних підстав і це звернення було викликано не наміром виконати свій громадський обов'язок або захистити свої права, свободи чи законні інтереси, тягне відповідальність, передбачену законодавством України.

Ухвала № 6-4950 св 09

2. Відповідно до ст. 129 Конституції України та ст. 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення особа, яка притягнута до адміністративної відповідальності, має право оскаржити відповідну постанову.

Сам по собі факт, що рішенням начальника державної екологічної інспекції з охорони навколишнього природного середовища відповідачу відмовлено в задоволенні заяви про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, не свідчить про порушення особистих немайнових прав позивача, якщо інформація, викладена в заяві, не була цілеспрямованими діями на приниження честі, гідності чи ділової репутації позивача і для цього не було фактичних підстав.

Ухвала № 6-23025 св 08

3. Суди не звернули уваги на те, що відповідачі в своєму листі на ім'я Міністра внутрішніх справ України, в якому міститься інформація про позивача, вказали джерело цієї інформації - газету "С места проишествия" з датою її випуску, яка є офіційним друкованим засобом масової інформації Міністерства внутрішніх справ України та не врахували положень ч. 2 ст. 302 ЦК України, відповідно до якої вони не зобов'язані перевіряти достовірність поширеної інформації та не несуть відповідальності в разі її спростування.

Ухвала № 6-27220 св 08

4. Суди, аналізуючи чи відповідає поширена інформація щодо голови райдержадміністрації дійсності, послались лише на те, що позивачка має право на захист честі, гідності та ділової репутації. Разом із тим судами не враховано, що, крім ст. 32 Конституції України, яка гарантує судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, ст. 34 Конституції України кожному гарантується також право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Оскільки поширена інформація стосується громадського інтересу, є суспільно значимою, тому відповідач звернувся з відповідним відкритим листом до редакції газети, право на що йому надане ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". Відповідно до п. 2 ч. З ст. 26 цього ж Закону України розповсюджена інформація повинна бути об'єктивна і достовірна (тобто перевірена). Журналіст при здійсненні своєї професійної діяльності зобов'язаний поважати права, законні інтереси, честь і гідність фізичних та юридичних осіб, не подавати чутки, поважати презумпцію невинуватості, право людини на приватне життя тощо (Резолюція ПАРЄ 1003/1993 «Про етичні принципи журналістики»).

На виконання зазначених положень закону редакція газети, перш ніж опублікувати листа відповідача, надіслала його згідно з правом, наданим ст. 40 Конституції України, до управління охорони здоров'я обласної державної адміністрації для відповідної перевірки, яке письмово підтвердило деякі факти, після чого й листа було опубліковано.

Крім того, у ст. ст. З, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, указується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У зв'язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд України вважає, що немає фактів, які б доводили, що поширена інформація про позивачку вмотивована цілеспрямованими діями на приниження її гідності, честі чи ділової репутації.

Ухвала № 6-25390 св 08

5. Згідно зі ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів.

Задовольняючи позов ТОВ, суд першої інстанції, врахувавши положення ст. ст. 28, 32, 34, 40 Конституції України, правильно виходив із того, що поширена відповідачкою в скаргах і заяві та оспорювана позивачем інформація не відповідає дійсності та принижує його ділову репутацію й була поширена не з метою інформування відповідних органів про недотриманню законів службовими або посадовими особами та перевірки їх дій, а з метою створення негативного іміджу цього товариства.

Відмовляючи в позові і посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003, суд апеляційної інстанції не врахував, що в зверненнях відповідачки, які були спрямовані не тільки до правоохоронних органів, а і до органів державної влади та посадових осіб, які не відносяться до правоохоронних органів, міститься інформація про вчинення злочину і порушення законодавства позивачем, а не відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами цих органів. При цьому зміст скарг та заяв, коло осіб і органів, до яких вони були направлені, їх численність, дублювання та повторюваність, незважаючи на неодноразове отримання відповідачкою обгрунтованих відповідей на свої скарги й звернення, свідчать про те, що негативна інформація стосовно позивача була доведена до відома органів державної влади та посадових осіб з метою формування негативної думки з боку останніх щодо діяльності позивача, а не з метою ініціювання проведення передбачених законодавством перевірок.

Судом першої інстанції встановлено, що інформація, викладена відповідачкою у зазначених заявах, є негативною, а оскільки нею не доведено протилежного, то така інформація є недостовірною.

Ухвала № 6-989 св 08

6. Правильно задовольнивши позов про захист гідності, честі та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди у зв'язку з поширенням недостовірної інформації, суд також вірно відмовив у задоволенні вимог про зобов'язання відповідача вибачитись перед позивачем і його дружиною в приміщенні районного суду, у зв'язку з тим, що ця вимога не відповідає вимогам закону, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачений у статтях 16, 277 ЦК

Ухвала № 6-18985 св 08

7. Вимоги про спростування інформації, яка, на думку позивача, є недостовірною й порушує його особисті немайнові права, поширена в наданих атестаційній комісії матеріалах, зокрема, характеристиках можуть розглядатися судом у порядку, передбаченому ст. 277 ЦК України, на відміну від самого рішення атестаційної комісії.

Ухвала № 6-14675 св 08

8. Суд, покладаючи на ЗАТ обов'язок через газету та районне радіомовлення спростувати поширену недостовірну інформацію, у порушення вимог ст. 213 ЦПК України та ч. 4 ст. 277 ЦК України не перевірив, чи відносяться особи, які, зі слів позивача, поширили таку інформацію (диспетчер, електромонтер) до посадових (службових) осіб ЗАТ, за дії яких відповідальність може бути покладено на відповідача.

Крім того, спростування недостовірної інформації повинно здійснюватися в такий спосіб, у який поширювалося. У разі якщо спростування недостовірної інформації неможливо чи недоцільно здійснити у такий же спосіб, в який вона була поширена, то воно повинно проводитися у спосіб, наближений до способу поширення. Однак такий спосіб обирає позивач. Апеляційний суд, змінюючи рішення районного суду в частині способу спростування недостовірної інформації без згоди позивача визначив інший спосіб спростування - на засіданні чергової сесії сільської ради, тобто фактично вийшов за межі позовних вимог.

Ухвала №6-11551 св 08

III. Право власності

1.   Дійшовши висновку про завершення будівництва приміщень та визнаючи право власності на новостворене нерухоме майно на підставі ст. 331 ЦК України, суд не взяв до уваги положення постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 124, якою затверджено Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів незалежно від джерел фінансування їх будівництва. Встановлено, що акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію приміщень не складався і взагалі державна комісія районною державною адміністрацією не створювалась, а позивач з вимогами про прийняття складів в експлуатацію до органів влади не звертався

Ухвала № 6-24490 св 07

2. Суд у рішенні фактично ототожнив різні поняття: малої архітектурної форми - це невелика одноповерхова споруда, яка виконується з полегшених конструкцій, встановлюється тимчасово без улаштування фундаментів і визнання на нього права власності законом не передбачено та стаціонарної малої архітектурної форми, яка після введення її в експлуатацію, підлягає реєстрації відповідним органом містобудування та архітектури.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання права власності на таке новостворене нерухоме майно на підставі ст. 331 ЦК України, суд належним чином не з'ясував, на який об'єкт надавався дозвіл позивачці - на об'єкт нерухомості чи на об'єкт малої архітектурної форми, так як зазначена норма права регулює відносини, що виникли при будівництві нерухомого майна.

Ухвала № 6-8474 св 08

3. Застосовуючи до спірних правовідносин положення ч. 1 ст. 344 ЦК України (набувальна давність) як підставу визнання за позивачем права власності на нежиле приміщення, суд не врахував положення ст. 5 ЦК України про дію законів у часі та п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України, відповідно до якого правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном розпочалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Ураховуючи, що Цивільний Кодекс України набрав чинності з 1 січня 2004 року (п.1. Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України) норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року, а відтак визнання судом права власності на нерухоме майно не може мати місце раніше 1 січня 2011 року, за умови державної реєстрації нерухомого майна за такою особою.

Ухвала № 6-1942 св 09

4. Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", при розгляді позову про переведення на підставі ст. 114 ЦК УРСР (ст. 362 ЦК України) прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним з порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частковій власності, слід виходити з дійсної вартості частки на час розгляду справи і з'ясовувати, чи спроможний позивач її сплатити. Доказом цього має бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми дійсної вартості частки. Невиконання позивачем цієї умови є підставою для відмови у позові.

Ухвала № 6-7163 св 08

5. Згідно з ч. 1 ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Припиняючи право відповідачки на частку у квартирі, що відповідає закону, судом установлено, що позивачу належить 1/3, а відповідачці 2/3 частки у спірній квартирі, яка є житловою. Технічної можливості виділити належні сторонам частки в натурі немає. Спільне володіння та користування квартирою є неможливим, що сторони визнають і що відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України доказуванню не підлягає. Обидві сторони та члени їх сімей житлом забезпечені. Позивач використовує квартиру для зайняття нотаріальною діяльністю, а відповідачка має намір продати належну їй частку квартири.

Ухвала № 6-4309 св 09

6. Відповідно до ст. 7 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" майно колективного підприємства належить його членам на праві спільної часткової власності. На підставі ст. 9 зазначеного Закону право розпоряджатися своїм паєм член підприємства набуває після припинення членства в підприємстві. Тоді ж у нього виникає право на пай натурою.

Згідно з п.п. 9 та 16 Порядку розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України від 14 березня 2001 року № 62, виділення із складу пайового фонду майна в натурі окремим власникам чи групі власників за їх бажанням у процесі вирішення майнових питань здійснюється згідно із затвердженою загальними зборами членів колективного сільськогосподарського підприємства структурою пайового фонду та не інакше як на підставі рішення зборів співвласників майнових паїв. Лише спірні питання щодо розподілу майна між співвласниками вирішуються в судовому порядку.

Встановивши, що позивачі до зборів власників майнових паїв із заявою про виділ зі складу пайового фонду колективного сільськогосподарського підприємства належних їм майнових паїв в натурі не зверталися і що таке питання не було предметом вирішення зборів власників майнових паїв апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку про безпідставність виділення їм такого майна в судовому порядку.

Ухвала № 6-7874 вов 09

7. Будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна вважається самочинним, якщо в діях особи є хоча б одна з ознак, передбачених ч. 1 ст. 376 ЦК України: 1) забудова проведена чи здійснюється на земельній ділянці, що не була відведена для цього будівництва; 2) забудова проведена або здійснюється без одержаного у встановленому порядку дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) забудова проведена з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Самочинно збудований об'єкт може бути знесений на підставі судового рішення в передбачених ст. 376 ЦК України випадках. Позов про знесення самочинного будівництва може бути пред'явлено, крім титульного власника чи користувача земельною ділянкою, на якій проведено забудову, також іншою особою, права якої порушено самочинним будівництвом з підстав, передбачених ст. 396 ЦК України.

Ухвала № 6-8288 св 09

8. Відмовляючи в позові про знесення самочинного будівництва, пред'явленого на підставі ч. 4 ст. 376 ЦК України, суд апеляційної інстанції не врахував, що поняття "будівництво" згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України «Про планування і забудову територій» включає в себе як нове будівництво, так і реконструкцію нерухомості.

При цьому судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідачі здійснили самочинне будівництво, перебудувавши та перепланувавши саманний жилий будинок на цегляний, збільшивши його площу, на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, без належного дозволу та належно затвердженого проекту.

Ухвала № 6-16824 св 08

9. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 15 ЦК України, ст. З ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення.

Визнаючи за позивачкою право власності на самовільно збудований гараж, суд не звернув уваги на те, що відповідно до ст. ст. 186, 381 ЦК України він є приналежністю головної речі (будинку), та не з'ясував, чи є положення ч. 5 ст. 376 ЦК України підставою для визнання окремого права власності на нього, в який спосіб і ким повинно здійснюватися узаконення таких об'єктів нерухомості та чи зверталась позивачка до компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність давали б підстави вважати про наявність спору про право, що її право порушене.

Ухвала № 6-1329 св 08

10. Знесення жилих будинків у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних чи громадських потреб може мати місце у кожному випадку лише з дозволу виконавчого комітету відповідної ради. Проте суди не з'ясували чи приймалось компетентним органом рішення про знесення жилого будинку та вилучення земельної ділянки й надання цієї земельної ділянки ПП для будівництва офісного центру з паркінгом. Наявність рішення виконавчого комітету міської ради про надання ПП дозволу на подальше проектування й будівництво офісного центру з паркінгом та зобов'язання до початку будівництва здійснити знесення спірного будинку не є таким рішенням, яке дає право на припинення права власності.

Ухвала № 6-6762 св 08

11. За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна іншій особі (видача ордера та дозволу на приватизацію квартири, незалежно від того, що начальник КЕЧ у подальшому був засуджений за ці дії) виключає можливість його витребування від добросовісного набувача (який не мав ніякого відношення до таких дій посадової особи).

Ухвала № 6-20380 св 08

IV. Право інтелектуальної власності

1. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про видавничу справу» відносини у сфері видавничої справи регулюються, зокрема, Законом України «Про авторське право і суміжні права», згідно з яким видавець дотримується норм авторського права. Таким чином, здійснюючи видавничу діяльність, видавнича організація чи видавець є належними відповідачами в разі порушення прав автора твору.

Ухвала № 6-18667 св 08

2. Відносини, що виникають у зв'язку з набуттям та здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні, регулює Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" та глави 35,39 ЦК України.

Установлено, що предметом спору є захист і відновлення порушених прав на об'єкт інтелектуальної власності, введений в оборот.

З огляду на предмет та підставу позову, характер правовідносин сторін суду необхідно визначити предмет доказування та з'ясувати: дату опублікування відомостей про заявку на патент на винахід (корисну модель) - захищеного деклараційним патентом способу виготовлення квасу; дату публікації відомостей про видачу деклараційного патенту; обсяг правової охорони запатентованого позивачами винаходу (установити всі суттєві ознаки, що входять до формули запатентованого винаходу); час виготовлення ЗАТ продукції, та якої саме позивачі вважають порушенням їхніх прав; чи використані відповідачем під час виробництва продукції всі суттєві ознаки запатентованого позивачами винаходу; чи володіє відповідач правом попереднього користування щодо запатентованого позивачами способу виробництва квасу; розмір грошового стягнення та його розрахунок.

З метою встановлення факту наявності або відсутності порушення прав інтелектуальної власності позивачів суд повинен був дослідити, зокрема, спосіб виробництва відповідачем квасу і здійснити його порівняльний аналіз зі способом виробництва квасу, захищеним деклараційним патентом і на підставі цього порівняльного аналізу встановити факт використання чи невикористання відповідачем під час виробництва квасу всіх суттєвих ознак запатентованого позивачами способу.

Ураховуючи те, що вирішення зазначених питань, які входять до предмета доказування у справі, потребує спеціальних знань у галузі технології виробництва квасу, їх кваліфікований розгляд потребував залучення судом фахівців-експертів у цій галузі.

Ухвала № 6-21503 св 09

3. Відповідно до ст. 31 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" будь-яка особа, яка до дати подання до Установи заявки або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету в інтересах своєї діяльності з комерційною метою добросовісно використала в Україні технологічне (технічне) вирішення, тотожне заявленому винаходу (корисній моделі), чи здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, зберігає право на безоплатне продовження цього використання або на використання винаходу (корисної моделі), як це передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користування).

Виходячи зі змісту зазначеної норми Закону, доводів відповідача суду необхідно було перевірити: чи дійсно відповідач до дати подання позивачами заявки на винахід (корисну модель) використовував технологічне вирішення способу виробництва квасу, тотожне заявленому винаходу (корисної моделі), або чи здійснив значну і серйозну підготовку для такого використання; чи обмежувалося використання відповідачем цього способу тим обсягом, яким воно було на дату подання заявки позивачами; дату подання заявки позивачами, ураховуючи те, що в матеріалах справи відсутні докази щодо цієї дати.

Ухвала № 6-21503 св 09

4. Ураховуючи положення пп. «г» і «є» ч. 1 ст. 52, абзацу 9 ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та стягуючи з відповідача компенсацію в межах 10-ти мінімальних заробітних плат, апеляційний суд неправильно виходив із того, що мав місце лише один факт порушення авторських прав позивача, оскільки судом встановлено, що відповідач здійснив два порушення виключних майнових прав - відтворення та розповсюдження і щодо 9 аудіовізуальних творів, кожний з яких є окремим об'єктом авторського права і захищається законом.

Ухвала № 14716 св 08

5. Ухвалюючи судові рішення, суди посилались на законодавство України та міжнародно-правові документи, визнані та ратифіковані Україною, які регулюють правовідносини, що випливають із захисту гідності, честі та ділової репутації, а також з урахуванням статусу позивача як публічної особи вважали, що його право на приватність обмежене.

Проте суди не звернули уваги на те, що про предметом позову є відшкодування моральної шкоди за порушення авторського права, а саме - за розкриття імені псевдоніма без його згоди.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

Це положення застосовується також у разі опублікування твору під псевдонімом, який ідентифікує автора.

Якщо твір опубліковано анонімно чи під псевдонімом (за винятком випадку, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора), видавець твору (його ім'я чи назва мають бути зазначені на творі) вважається представником автора і має право захищати права останнього.

Це положення діє до того часу, поки автор твору не розкриє своє ім'я і не заявить про своє авторство.

Згідно з положеннями ст. 14 цього Закону автору належать, зокрема, такі особисті немайнові права: вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання.

Зазначені норми матеріального права вказують на те, що розкриття імені псевдоніма можливе лише за згодою особи, яка вибрала псевдонім.

Ухвала №6-7011 св 09

V. Земельне право

1. До юрисдикції суду не належать спори про встановлення меж земельних ділянок, оскільки відповідно до ст. 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвічує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі, одержання документа, що посвічує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Згідно зі ст. 158 ЗК суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу влади с питань земельних ресурсів.

Ухвала № 6-12419 св 07

2. Статтею 119 ЗК України передбачено, що громадяни, які відкрито та безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування.

Користування земельною ділянкою на протязі п'ятнадцяти років не є єдиною та безпосередньою підставою для виникнення в особи права власності або права користування земельною ділянкою. Вона є лише умовою для застосування інших способів встановлення цих прав. Набувальна давність користування земельною ділянкою згідно з указаною статтею є лише підставою для звернення до органу державної влади, або органу місцевого самоврядування з відповідним клопотанням щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку (ст. 116 ЗК України).

Ухвала № 6-7973 сво 08

3. Відповідно до п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент укладання договору купівлі-продажу - 12 січня 2007 року) громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни - власники земельних часток (паїв), не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Законом України від 19 грудня 2006 року № 490-V «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів» встановлено заборону на відчуження таких земель до 1 січня 2008 року. Набрав чинності цей Закон з дня його опублікування - з 13 січня 2007 року.

Таким чином, 12 січня 2007 року договір купівлі-продажу земельної ділянки був укладений правомірно.

Ухвала № 6-6099 св 09

4. Відповідно до положень ст. ст. 6 та 22 ЗК України 1990 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 "Про приватизацію земельних ділянок" одержана громадянином у приватну власність для будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель земельна ділянка є його приватною власністю, оскільки йдеться про одержання громадянином частки із земельного фонду, а не про спільно нажите майно. Разом із тим, виходячи зі змісту ст. ЗО ЗК України 1990 року при переході права власності на будинок і споруди переходить право власності й на земельну ділянку без зміни її цільового призначення. У разі будівництва на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає і в учасників права спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будинки та споруди виникає при приватизації земельної ділянки, на яких останні знаходяться, та які були збудовані подружжям до приватизації.

Ухвала № 6-9962 св 09

5. Згідно зі ст. 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Змістом частин 1 і 2 ст. 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - ЗО серпня 2005 року) передбачено, що зазначена норма закріплювала самостійні правові режими права власності на земельну ділянку та права власності на розташовані на цій земельній ділянці об'єкти нерухомості, згідно з якими перехід права власності на будівлю та споруду до набувача нерухомого майна не тягне за собою безумовного (автоматичного) переходу права власності на всю земельну ділянку, на якій вони розташовані.

Ухвала №6-11684 св 09

6. Відповідно до ст. 120 ЗК України (в редакції на час спірних правовідносин - грудень 2007 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування на підставі договору оренди.

Цивільно-правова угода є юридичним фактом, який слугує належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків.

Рішення суду про поділ спільного майна подружжя не є цивільно-правовою угодою, а тому при визнанні права власності на будівлю або споруду на підставі рішення суду не можна застосовувати правове регулювання переходу права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду.

Ухвала № 6-23140 св 08

7. Відповідно до п. 2 Указу Президента України від 8 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Таким чином, право на земельну частку (пай) виникає в осіб, які на час видачі колективному сільськогосподарському підприємству державного акта на право колективної власності на землю були членами цього підприємства. Сам по собі факт перебування особи в трудових відносинах із таким підприємством не є підставою для отримання нею земельної частки (паю), оскільки на час паювання земель КСП позивач уже не працював та не був членом КСП, не був включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, і не має права на земельну частку (пай).

Ухвала № 6-5690 вов 09

8. З урахуванням положень Указу Президента України від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право власності на земельну частку (пай) виникає не з часу внесення членів КСП до списків, доданих до державного акта на право колективної власності на землю, перевірки, уточнення і затвердження цих списків, а з моменту передачі державного акта про право колективної власності на землю конкретному сільськогосподарському підприємству, членом якого є особа.

Оскільки спадкодавець померла до отримання КСП державного акту на право колективної власності на землю, його вона не мала права власності на земельні частки (паї), значить такого права немає й спадкоємець в порядку спадкування.

Ухвала № 6-17012 св 08

9. Право на земельну частку (пай) виникає в осіб, у тому числі й у пенсіонерів, які на час видачі колективному сільськогосподарському підприємству державного акта на право колективної власності на землю були чи залишалися членами цього підприємства.

Сам по собі факт того, що пенсіонер не перебував у трудових відносинах із таким підприємством, чи за життя не одержав сертифікат на право на земельну частку (пай) не є підставами для висновку про відсутність у нього права на земельну частку (пай). У разі смерті члена колективного сільськогосподарського підприємства, що набув права на земельну частку (пай) з дня видачі КСП державного акта на право колективної власності на землю, успадкування права на земельний пай здійснюється за загальними правилами про спадкування.

Ухвала № 6-24024 св 08

10. Відповідно до ст. 31 Закону України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку на який договір було укладено.

Орендодавці відповідно до вимог ст. ст. 33, 34 Закону України «Про оренду землі» повідомили СФГ про закінчення строку договорів оренди земельних паїв і про свою відмову переукладати договори оренди на наступний термін, проте голова СФГ від підпису та отримання зазначеного листа-повідомлення відмовився.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що СФГ було належним чином повідомлене про відмову орендодавців поновлювати договори оренди на новий строк, а отже договори оренди земельних часток (паїв) поновленню не підлягають.

Крім того, переважне право орендаря, який належно виконував свої обов'язки, на поновлення договору оренди можливе лише за інших рівних умов, і, оскільки ПП запропонувало орендодавцям більший розмір орендної плати, зазначені доводи ФСГ є необгрунтованими.

Ухвала № 6-3794 св 09

11. Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі підлягає державній реєстрації і на підставі ч. 1 ст. 210, ч. З ст. 640 ЦК України, ч. 2 ст. 125 ЗК України та ст. 18 Закону України "Про оренду землі" є укладеним з моменту такої реєстрації.

Порядок державної реєстрації договорів оренди землі затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073, а відповідно до Указу Президента України від 17 лютого 2003 року «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі у складі державного земельного кадастру», який в силу ст. 106 Конституції України є обов'язковим до виконання на території України, на Державний комітет України по земельним ресурсам покладено обов'язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок.

Договір оренди землі між сторонами у державному підприємстві «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам» не зареєстрований, тобто договір не є укладеним. А недійсним може бути визнано лише укладений договір. У разі, якщо на виконання юридично ще не укладеного договору стороною передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (ст.ст. 1212-1215 ЦК України).

Ухвала № 6-2817 св 09

12. Виходячи з аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, та норм ст. 42 ЗК України, слід дійти висновку, що в разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить у житловий комплекс, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об'єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року № 1521 "Про реалізацію Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".

У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і неподільною часткою житлового комплексу (допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку, його технічне обладнання) є майном співвласників, які визначають порядок його використання.

Отже, нормами земельного законодавства не передбачена можливість передачі у власність окремих співвласників багатоквартирних будинків земельної ділянки (на якій розташований багатоквартирний жилий будинок) або її частини.

Ухвала №6-1166 св 08

13. Відповідно до вимог ст. 98 та ч. 2 ст. 100 ЗК України земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлюється.

Встановлюючи земельний сервітут щодо використання частини земельної ділянки відповідачки, суди не зазначали на яких саме умовах (платній чи безоплатній, строковий чи безстроковий) він встановлений, де саме його слід встановити і в яких розмірах земельної ділянки, чи не будуть за варіантом, запропонованим позивачами, порушуватися права власника земельної ділянки. Крім того, в рішенні суду не зазначено для якої саме мети встановлений земельний сервітут.

Ухвала № 6-5967 св 08

14. Вирішуючи спір, суд ототожнив поняття "невикористання земельної ділянки за призначенням" та "використання земельної ділянки не за цільовим призначенням", останнє з яких застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі цього цільового призначення. Використання не за цільовим призначенням передбачає дію - використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування. Підстав застосування п. "б" ст. 141 Земельного Кодексу України суд не навів.

Ухвала № 6-2367 св 08

VI. Зобов'язання, що виникають з договорів та інших правочинів

1. Угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку він представляє) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку представляють. Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є (ст. 62 ЦК УРСР).

Відчужуючи майно позивачки, відповідач порушив зміст встановлених ст. 62 ЦК УРСР обмежень щодо кола осіб, з якими представник не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє та уклав договір купівлі-продажу зі своєю дружиною. Внаслідок укладення зазначеного договору, спірне майно набуло режиму спільної сумісної власності подружжя (ст. ст. 22, 25, 27-1 КпШС України).

Ухвала № 6-25307 сво 07

2. Згідно зі ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, яка визначається ч. 1 ст. 261 ЦК України.

Отже, правонаступництво не змінює порядку обчислення та перебігу строку позовної давності.

Ухвала № 6-24183 св 08

3. Зі змісту ст. 553 ЦК України випливає, що порука є угодою щодо прийняття особою на себе обов'язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого зобов'язання та нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником шляхом відшкодування в грошовій формі того, що не було виконане боржником.

Порука є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не угодою щодо розпорядження спільним майном подружжя, яка потребує дотримання вимог ч. З ст. 65 СК України, оскільки змістом поруки є не майно, а відповідальність особи (поручителя) за порушення боржником своїх зобов'язань перед іншим суб'єктом, а тому договір поруки не створює обов'язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором.

Ухвала № 6-6656 св 09

4. Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Згідно зі ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

Встановивши, що боржник за кредитним договором помер, а, крім того, за рішенням суду на користь Банку стягнуто кредитну заборгованість за договорами шляхом звернення стягнення на майно відповідно до договорів застави майна, суди прийшли до обґрунтованого висновку про те, що договір поруки припинив свою дію.

Ухвала № 6-7519 св 08

5. Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а ст. 589 цього ж Кодексу передбачені наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

Пунктом 3.3 договору іпотеки між сторонами передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється на підставі виконавчого напису нотаріуса з подальшим переоформленням права власності на майно на користь іпотекодержателя.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Ураховуючи те, що п. 3.3 договору іпотеки містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі йому права власності на предмет іпотеки, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги про визнання права власності, оскільки, виходячи з аналізу змісту норм ст. ст. 16 ЦК України, ст. ст. 36, 37 Закону України "Про іпотеку" можна зробити висновок про те, що передбачені законом позасудові способи реалізації прав іпотекодержателя не виключають можливості захисту його права у судовому порядку при наявності такого застереження.

Ухвала № 6-8565 св 09

6. Частиною 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що в разі порушення основного зобов'язання та (а бо) умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Аналогічні положення містяться й у п. 24 договору іпотеки.

Вказавши на відсутність письмової вимоги про усунення порушення як підставу для відмови в задоволенні позову, суди разом із тим не врахували норми ч. ч. 2, 3 ст. 35 Закону України "Про іпотеку", згідно з якими положення ч. 1 цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку та не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені ст. 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки. Проте такі обставини мають бути реальними та доведеними.

Ухвала № 6-21453 св 09

7. Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов'язання передбачені ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України, зокрема за ст. 559 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції правильно виходив із того, що СТОВ як боржник, який не виконав рішення суду про повернення позики, не виконує грошового зобов'язання, тому повинне нести передбачену ст. 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов'язання, відшкодувати позивачці збитки внаслідок інфляції та сплатити 3% річних.

Ухвала № 6-2493 св 09

8. Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а позов пред'явлений про відшкодування шкоди, завданої невиконанням рішення суду про стягнення грошового зобов'язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Набрання законної сили рішенням суду про стягнення грошового боргу та відкриття виконавчого провадження не є підставою для припинення грошового зобов'язання, а боржник несе обов'язок відшкодувати інфляційні витрати від знецінення неповернутих кошті за час до виконання рішення суду про стягнення грошового боргу.

Ухвала № 6-11956 вов 09

9. Правильно відмовляючи в задоволенні позову до боржника за кредитним договором у зв'язку з дією положення ч. 4 ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно з яким одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів і протягом дії мораторію, зокрема, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань, суд не звернув уваги на те, що ці положення закону не поширюються на відповідачів, які є поручителями на забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань.

Ухвала №6-11302 св 09

10. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди вірно виходили із положень ст. 531 ЦК України та врахували, що позивачкою порушені умови кредитного договору, укладеного між нею та Банком, зокрема п. 4.3.15 відповідно до якого позичальник взяла на себе зобов'язання не здійснювати повного погашення кредиту протягом перших двох років користування ним, за винятком випадків, коли на підставах, зазначених у цьому договорі, дострокове виконання своїх обов'язків від позичальника вимагає банк. Такої вимоги з боку банку не було.

Ухвала № 6-9644 св 07

11. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Беручи до уваги, що визначення в договорі грошових зобов'язань у іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, проте унеможливлює урахування відповідно до вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України індексу інфляції для обгрунтування вимог, пов'язаних зі знеціненням боргу, визначеного в іноземній валюті.

Ухвала № 6-5426 св 08

12. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства" батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Проте судом установлено, що неповнолітній син позивачки майнових прав щодо забезпеченої договором іпотеки квартири не мав, відтак, для укладання цього договору дозвіл органу опіки і піклування законом не вимагається. Посилання апеляційного суду на ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", який вимагає попередньої згоди органу опіки і піклування для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, права користування якими мають діти, також не може бути підставою для задоволення позову, оскільки кредитний договір і договір іпотеки укладено 29 грудня 2005 року, а зазначений закон набрав чинності з 1 січня 2006 року і відповідно до загальних правил дії закону в часі немає зворотної дії (ст. 58 Конституції України).

Ухвала № 6-6193 св 09

13. Позов про визнання недійсними відплатних договорів пред'явлено особою, яка не була стороною жодного з договорів, але вважала себе власником майна, укладеного особою, яка, на її думку, не мала права відчужувати вказане в договорі майно.

У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України, оскільки позивач не була стороною оспореного договору. Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком правочину, вчиненим з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Ухвала № 6-6266 св 09

14. Дійшовши висновку, що покупець спірної квартири є добросовісним набувачем в силу ст. 388 ЦК України, суд не звернув уваги на те, що предмет позову - визнання правочину недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України (було порушення ст. 32 ЦК України), а не витребування майна від добросовісного набувача, при розгляді якого й з'ясовуються обставини добросовісності чи недобросовісності набувача майна.

Відповідно до обраного позивачем способу захисту та ст. 216 ЦК України наслідок недійсності правочину - реституція - настає незалежно від наявності вини сторін правочину в тому, що правочин є недійсним. Майно повертається стороні, яка передала його за недійсним правочином, лише тому, що правочин визнано недійсним і добросовісність сторони, яка набула майно за таким правочином, до уваги не береться.

Ухвала № 6-26098 св 08

15. Статтею 76 ЦК Української РСР 1963 року та ч. 1 ст. 261 ЦК України 2003 року встановлено, що перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або повинна була довідатися про порушене право.

За змістом ч. 2 ст. 79 ЦК Української РСР 1963 року та ч. 1 ст. 264 ЦК України 2003 року перебіг позовної давності переривається вчиненням зобов'язаної особи в період перебігу позовної давності дії, що свідчить про визнання нею боргу.

Вважаючи, що у зв'язку з поверненням відповідачем у 2007 році частини боргу перебіг позовної давності перервався, суд зазначених вище положень закону не врахував та не з'ясував чи не сплив строк, у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права, оскільки договір позики укладено в лютому 1998 року на один місяць.

Ухвала № 6-7536 св 09

16. Відповідно до ст. ст. 16, 182, 640 ЦК України визначена ч. 2 ст. 220 ЦК України можливість визнання договору дійсним поширюється лише на ті договори, які підлягають тільки нотаріальному посвідченню, від якого сторона ухиляється, й не підлягають державній реєстрації, а тому суперечить законодавству визнання в судовому порядку дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки такий правочин у обов'язковому порядку має пройти державну реєстрацію.

Ухвала № 6-19645 св 09

17. Відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, а ч. 1 ст. 205 ЦК України передбачає, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1007 ЦК України довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

При цьому згідно із ч. 1 ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин, а згідно зі ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Судами встановлено та не заперечувалося сторонами, що письмового договору між ними не укладалось і позивачем не видавалась довіреність на ім'я відповідачки в порядку ст. ст. 1003, 1004, 1007 ЦК України для купівлі в інтересах сім'ї квартири.

Ухвала № 6-22253 св 09

18. Відповідно до ч. 1 ст. 243 ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час укладення спірного договору, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. За змістом закону сплата символічної суми за подароване майно, або надання дарителю обдарованим якихось дрібних послуг не перетворює цей договір в оплатний. Разом із тим, зустрічна передача обдарованим дарителю майна або виконання для нього значного об'єму робіт не можна кваліфікувати даруванням, а свідчить про удаваність такого договору.

Ухвала № 6-7740 св 09

19. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час укладення спірного договору, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

За змістом цієї норми закону за мнимим договором сторони не вчиняють жодних дій, спрямованих на настання правових наслідків. Однак, якщо на виконання такого договору було передано майно або майнові права такий договір не може бути кваліфіковано як мнимий.

Проте згідно з відміткою, яка міститься на наявному у справі примірнику договору, подарована частка квартири була зареєстрована за обдарованим.

Ухвала № 6-8203 св 09

20. Для визнання правочину удаваним відповідно до положень ст. 235 ЦК України позивачу необхідно надати докази, а суду - встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників правочину.

Наміру однієї сторони на укладення удаваного правочину недостатньо.

Ухвала № 6-1236 св 09

21. Визнання договору недійним у зв'язку з тим, що дочірня компанія не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності і без згоди акціонерної компанії уклала договір найму житлового приміщення (ч. 2 ст. 203 ЦК України) є неправильним, оскільки не враховано, що відповідно до ч. З ст. 92 ЦК України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Ухвала № 6-7267 св 09

22. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Разом із тим загальні підстави для розірвання договору визначені статтею 651 ЦК України, підстави для розірвання договору між споживачем та продавцем (виконавцем) передбачені й Законом України «Про захист прав споживачів».

Підстави для визнання договору недійсним і правові наслідки недійсності правочину за юридичною природою суттєво відрізняються від підстав розірвання договору й відповідно правових наслідків його розірвання.

Суд, порушуючи положення ч. 1 ст. 11 ЦПК України, вийшов за межі позовних вимог і визнав недійсним укладений між сторонами договір, хоча позивачка просила про його розірвання.

Ухвала № 6-4022 св 09

23. Підстави для визнання договорів недійсними визначені статтями 215, 218-235 ЦК України, й такі підстави повинні мати місце саме на час укладення спірного договору.

З урахуванням вищенаведених положень закону той факт, що особа зареєструвала своє право власності на нерухому річ пізніше, ніж було укладено правочин, за яким у особи виникло таке право, сам по собі не є підставою для визнання відповідного договору недійсним.

Ухвала № 6-25268 св 08

24. Відмовляючи в позові про стягнення коштів з банку згідно з договором строкового банківського вкладу, строк повернення яких настав, апеляційний суд вірно застосував положення ст. ст. 2, 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки Національним банком України введено тимчасову адміністрацію банку і мораторій на виконання майнових зобов'язань.

Ухвала № 6-12094 св 09

25. Оскільки цивільним законодавством (ст. 1048 ЦК України) передбачено надання позики під проценти та відсутні обмеження за суб'єктним складом, тому суди дійшли помилкового висновку про те, що позикодавець - фізична особа, який не є фінансовою установою чи фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, тому відповідно до ст. ст. 5, 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не мав права надавати позику з одержанням від позичальника процентів від суми позики.

Ухвала № 6-14508 св 08

26. На підставі п. 1 ч. З ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору. Відповідно до п. З ч. 2 ст. 21 цього Закону виконавець зобов'язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Відповідно до змісту зазначених положень Закону споживач може відмовитися від укладення договору на надання житлово-комунальних послуг лише в разі відмови від користування такими послугами, а не через непогодження сторонами умов такого договору.

Ухвала № 6-9638 св 08

VII. Трудове право

1. Відповідно до ч. З ст. 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому умови його розірвання, в тому числі достроково, встановленні угодою сторін.

Пунктом 6.3 контракту передбачено підстави дострокового розірвання контракту з ініціативи органу приватизації, серед яких систематичне невиконання керівником виконавчого органу ВАТ обов'язків, покладених на нього п. 2.2. контракту. Апеляційний суд на зазначені вище положення закону та контракту уваги не звернув; мотивів, з яких на підставу дострокового розірвання контракту за п. 8 ст. 36 КЗпП України поширив порядок звільнення, передбачений п. З ч. 1 ст. 40 КЗпП України, у рішенні не зазначив.

Ухвала № 6-16475 св 09

2. Укладення контракту з керівником казенного підприємства передбачено Законом України від 21 вересня 2006 року № 185-V "Про управління об'єктами державної власності".

Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору при укладенні контракту законом (ч. З ст. 21 КЗпП України) надано право сторонам самим установлювати їх права, обов'язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору.

Судами встановлено, що контрактом сторін додатковою підставою дострокового розірвання трудового договору передбачено випадок зростання кредиторської заборгованості (пп. "і" п. 26 контракту).

Оскільки зазначена підстава дострокового припинення трудового договору з ініціативи уповноваженого органу управління казенного підприємства є додатковою підставою, установленою угодою сторін договору, яка не передбачена нормами трудового законодавства (ст. 40, 41 КЗпП України), то апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що в такому випадку на правовідносини сторін не поширюються норми ст. ст. 40, 41, 148-149 КЗпП України, в тому числі й щодо встановлення вини позивача в невиконанні умов контракту про недопущення зростання кредиторської заборгованості підприємства.

Ухвала № 6-9326 св 09

3. Відповідно до чч. 2, 3 ст. 40 КЗпП України заборона на звільнення працівника в період відпустки чи тимчасової непрацездатності стосується лише розірвання трудового договору з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу (ст. ст. 40, 41 КЗпП України) і не поширюється на випадки припинення трудового договору з інших підстав, зокрема з підстав, передбачених п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Ухвала № 6-17977 сво 09

4. Трудові правовідносини з особою, обраною на посаду, виникають у результаті поєднання двох юридичних фактів: факту обрання особи на посаду та факту укладення з нею трудового договору на підставі акта обрання, в якому тривалість строку дії трудового договору обумовлюється строком повноважень виборного органу.

Частиною 2 ст. 23 КЗпП України передбачено, що строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Оскільки строки перебування на посаді заступника голови Правління Укоопспілки чітко обумовлені положеннями підп. 22 статуту Укоопспілки, які в силу норми ч. 2 ст. З КЗпП України підлягали застосуванню, відсутність у постанові органу управління вказівки про строк обрання позивача на посаду заступника голови Правління саме по собі не є безумовним доказом укладення з ним трудового договору на невизначений строк, зважаючи на те, що умови виконання цієї роботи за статутом Укоопспілки не передбачають можливості укладення з такими особами трудового договору на невизначений строк (ст. 21, 24 КЗпП України).

Ухвала № 6-17977 вов 09

5. Задовольняючи позов і стягуючи на користь позивачки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, на порушення норм ст. ст. 213, 214 ЦПК України, ст. 117 КЗпП України та пп. 2, 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, судами для обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку взятий середній заробіток позивачки за 12 місяців, а не за останні два місяці, що передували звільненню, при цьому не встановлено, які саме виплати включені до складу цього заробітку та чи підлягають ці виплати врахуванню при обчисленні середньої заробітної плати.

Крім того, при визначенні суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно враховувати розмір спірної суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та інших обставин справи (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці").

Ухвала № 6-23571 св 09

6. За змістом ст. 2 та ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оплату праці" винагорода за підсумками роботи за рік є заохочувальною виплатою та відповідно складовою структури заробітної плати, умови запровадження та розміри якої встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Відповідно до п.1.8 Положення про порядок виплати працівникам ДП "УТЕЛ" винагороди за загальними підсумками роботи за рік винагорода за загальними підсумками роботи за рік виплачується на підставі наказу генерального директора, а умовою для нарахування винагороди є виконання річного плану прибутку ДП "УТЕЛ" (п. 1.8 Положення).

Згідно з п. 2.11 цього ж Положення про оплату праці працівників ДП "УТЕЛ" оплата праці працівників здійснюється за рахунок коштів, передбачених бізнес-планом ДП "УТЕЛ".

Суди на зазначені вище положення уваги не звернули й не з'ясували: чи виконано ДП "УТЕЛ" річний план прибутку та чи передбачено його бізнес-планом виплати указаних винагород.

Ухвала № 6-8378 вов 09

7. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач у день звільнення не працював, наступного дня чи пізніше вимог про розрахунок та про видачу трудової книжки не заявляв, заробітна плата була виплачена позивачу після його звернення до роботодавця. Позивач не надав доказів на підтвердження того, що звертався до відповідача, а останній відмовляв йому у видачі трудової книжки та проведенні розрахунку, тому відмова у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу є правильною.

Ухвала № 6-12310 св 09

8. За змістом ст. 235 КЗпП України в разі незаконного звільнення працівника при ухваленні рішення про поновлення його на роботі чи зміни формулювання причин звільнення підлягає оплаті середній заробіток за час вимушеного прогулу незалежно від наявності у штатному розписі посади, яку займав працівник до звільнення. Наступне скорочення посади незаконно звільненого працівника не впливає на відновлення його трудових прав, передбачених законом – ч. ч. 1, 2, 3, 5 ст. 235 КЗпП України.

Ухвала № 6-15082 св 09

9. Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

Закон не визначає переліку причин пропуску строку на звернення до суду, які є поважними, тому питання про поважність таких причин вирішується в кожному конкретному випадку із урахуванням обставин справи та доказів, що свідчать про неможливість подачі позову протягом визначеного законом строку.

Суди не звернули уваги на доводи позивача про те, що до суду він звернувся з додержанням визначеного ст. 233 КЗпП України строку, однак ухвалою суддя залишив позовну заяву без руху, надав строк для усунення недоліків заяви, а потім визнав позовну заяву неподаною, проте ухвалу про залишення без руху його позовної заяви він одержав вже після визнання її неподаною й відповідно не мав об'єктивної можливості усунути недоліки заяви в установлений судом строк, тому повторно звернувся до суду.

Ухвала № 6-8400 св 09

10. Відповідно до ч. 1 ст. 233, ст. 234 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У разі пропуску з поважних причин цього строку суд може поновити цей строк.

У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 6 (із змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.

Таким чином, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Ухвала № 6-2582 св 09

11. Згідно з п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 року № 9 (з наступними змінами) встановлені ст. ст. 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк.

Стягнувши заборгованість із заробітної плати та компенсацію за невикористану відпустку за період з ЗО березня 1998 року, суд не взяв до уваги, що до набрання чинності змін до ст. ст. 225, 233 КЗпП України, внесених Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю" від 11 липня 2001 року № 2620-ІII, до вимог про стягнення заробітної плати застосовувався тримісячний строк звернення до суду. Проте питання про можливість поновлення такого строку судом не вирішувалось.

Ухвала № 6-12051 св 09

12. Судові рішення в частині стягнення з третьої особи грошових коштів на користь відповідача при ухваленні рішення про поновлення працівника на роботі ухвалені з порушенням закону, оскільки ця особа не залучалася до участі в справі як відповідач; окремого позову до цієї особи відповідач також не пред'явив. Отже, за правилами статей 30, 35 ЦПК України з неї, як із третьої особи, грошові кошти не можуть бути стягнуті під час розгляду цієї справи.

Ухвала № 6-15326 св 09

13. Статтею ПО КЗпП України встановлено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати. У ст. 30 Закону України «Про оплату праці» міститься аналогічна норма, доповнена зобов'язанням власника або уповноваженого ним органу забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Приватний підприємець не надав суду доказів виконання ним наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 8 червня 2001 року № 260 «Про затвердження Форми трудового договору між працівником і фізичною особою» та Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою», а також не надав суду розрахунково-платіжних відомостей, що засвідчують виплату працівнику заробітної плати за спірний період роботи.

Ухвала №6-19091 св09

14. Відповідно до вимог ст. 46 КЗпП України відсторонення працівника від роботи допускається і в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Ураховуючи те, що однією із вимог при прийнятті на посаду провідника пасажирських вагонів є наявність диплому про отримання відповідної освіти, а позивач не мав достатньої кваліфікації, був притягнутий до кримінальної відповідальності за підробку диплома про освіту, відповідач у відповідності до вимог чинного законодавства відсторонив його від роботи, оскільки він не мав документа про спеціальну освіту й не міг працювати провідником пасажирських вагонів, так як його робота за своїм характером пов'язана з підвищеним ризиком для здоров'я як для нього самого, так і пасажирів. За таких обставин підстав для стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи і до часу його звільнення за п. 2 ст. 40 КЗпП України внаслідок недостатньої кваліфікації немає.

Ухвала № 6-23446 св 07

15. У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» визнано, що одинокою матір'ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.

Оскільки батько неповнолітньої дитини щомісячно на користь позивачки сплачує аліменти, а отже, брав участь в утриманні неповнолітньої дочки, то за таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка не підпадає під категорію одинокої матері і не має права на щорічну додаткову оплачувану відпустку відповідно до вимог чинного законодавства (ст. 182-1 КЗпП України, ст. 19 Закону України «Про відпустки»).

Ухвала № 6-8952 св 08

16. Метою отримання власником або уповноваженим ним органом письмових пояснень порушника трудової дисципліни, які він повинен зажадати від порушника трудової дисципліни до застосування дисциплінарного стягнення (ч. 1 ст. 149 КЗпП України) є з'ясування обставин, за яких вчинено проступок для врахування цього поряд з іншими обставинами при обранні виду стягнення, а тому сам по собі факт неотримання власником або уповноваженим ним органом таких пояснень за відсутності даних про поважність причин вчинення проступку не може бути підставою для визнання рішення про застосування дисциплінарного стягнення незаконним.

Ухвала № 6-10333 св 08

17. Апеляційний суд, переглядаючи справу, дійшов правильного висновку, що відсутність згоди профспілки, що не діяла в установі, відповідно до вимог ст. 43-1 КЗпП України не перешкоджала роботодавцю звільнити працівника з роботи без такої згоди.

Ухвала № 6-26628 св 07

18. Відповідно до ч. 7 ст. 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обгрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ний орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Суд увійшов в обговорення правомірності такого обґрунтування, що лежить поза межами компетенції суду, як і не врахував те, що наведеною нормою закону власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди профспілкового комітету лише у разі, якщо в рішенні цього виборного органу немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, а не за обставин неправильного чи недостатнього його обгрунтування.

Ухвала № 6-17393 св 08

19. Відповідно до ч. 5 ст. 43 КЗпП України виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення в письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору.

Аналогічне положення міститься в ст. ст. 38, 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (зі змінами).

Проте законодавство не містить норми, яка розповсюджує положення ч. 5. ст. 43 КЗпП України на вищий виборний орган профспілки, а саме, що в разі пропущенні цим органом строку на повідомлення адміністрації про згоду чи незгоду на розірвання трудового договору вважається, що така згода дана.

Ухвала №6-11258 св 08

20. Враховуючи вимоги ст. ст. 130, 135-3, 137 КЗпП України, суду при розгляді справи про покладення матеріальної відповідальності на працівника необхідно з'ясувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно та чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягає його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов'язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.

Ухвала № 6-751 св 09

21. Оскільки відповідача визнано винним у скоєнні злочину й вироком суду засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України (порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження), то висновок суду першої інстанції, який керувався п. З ст. 134 КЗпП України, та виходив із того, що відповідач зобов'язаний відшкодувати заподіяну з його вини позивачу матеріальну шкоду в повному розмірі шкоди відповідно до вартості відновлювального ремонту автомобіля ГАЗ-2705 є правильним.

Апеляційний суд помилково та безпідставно обмежив матеріальну відповідальність відповідача його середньомісячним заробітком, хоча шкоду він завдав позивачу не під час виконання трудових обов'язків, а під час скоєння злочину.

Ухвала № 6-15386 св 08

22. Зарахування часу військової служби до стажу роботи в цивільній авіації, що дає право на одержання винагороди за вислугу років у розмірі 40 % від посадового окладу, можливе лише в разі прийняття такого рішення загальними зборами трудового колективу та внесення змін до колективного договору.

Закони України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» та «Про військовий обов'язок і військову службу» не регулюють трудові відносини між сторонами та не визначають питання оплати праці, що відповідає положенням Закону України «Про колективні договори і угоди» та ст. 9-1 КЗпП України.

Крім того, відповідач є господарюючим суб'єктом, який вправі самостійно вирішувати питання розподілу свого прибутку, в тому числі й винагороди за вислугу років своїм працівникам.

Ухвала № 6-6736 св 09

23. Виходячи зі змісту ст. ст. 24, 31, ч. 5 ст. 235 КЗпП України, ст. 77 Закону України "Про виконавче провадження" негайне виконання рішення суду означає обов'язок, а не право власника не пізніше наступного дня після проголошення судового рішення видати наказ (розпорядження) про поновлення працівника на роботі та фактично допустити його до виконання попередніх обов'язків.

Оскільки поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, то правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими же функціональними обов'язками, які мали місце до звільнення; здійснення оплати всього часу вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням; поновлення неприривного стажу роботи, в тому числі стажу для відпустки та поновлення у всіх правах за цією посадою (отримання надбавок тощо).

Ухвала № 6-15082 св 09

24. Відмовляючи в задоволенні позову про зобов'язання виконати рішення суду про поновлення на роботі, суд послався на неможливість його виконання без проходження необхідного інструктажу, медичного обстеження та складання іспиту, не врахувавши, що належним виконанням такого рішення суду є фактичний допуск особи до виконання трудових обов'язків та видання відповідного наказу.

Відмова від проходження інструктажу, медичного обстеження та складання іспиту могла бути лише підставою для подальшого вирішення питання про звільнення з посади за п. 2 ст. 40 КЗпП України, а не для невиконання рішення суду. Тобто, такі вимоги до працівника стосуються лише прийняття особи на роботу, а не поновлення її на раніше займаній посаді згідно з рішенням суду.

Ухвала № 6-19308 св 08

25. Відповідно до ч. 5 ст. 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх об'єднання здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. У разі порушення роботодавцями, їх об'єднаннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди профспілки, їх об'єднання мають право направляти їм подання про усунення цих порушень, яке розглядається в тижневий термін. У разі відмови усунути ці порушення або недосягнення згоди у зазначений термін профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до місцевого суду.

Аналогічна норма міститься в ст. 19 КЗпП України.

Висновки судів про те, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, є помилковим, оскільки за змістом позовних вимог профспілка ВАТ звернулася до суду за вирішенням спору про порушення роботодавцем умов колективного договору, вирішення в судовому порядку якого передбачено ч. 5 ст. 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Ухвала № 6-20576 св 09

VIII. Житлове право

1. Покладення обов'язку на виконавчий комітет міської ради надати житло для постійного проживання в межах визначеної законом норми позивачам відповідає положенням ст. ст. 46, 71 ЖК України та ст. 25 Закону України "Про охорону дитинства", оскільки судом правильно встановлено, що рішенням суду батьки на той час неповнолітніх позивачів були позбавлені відносно них батьківських прав, неповнолітні направлені до дитячого будинку зі збереженням на ними жилої площі. Проте жилий будинок, закріплений за неповнолітніми, не зберігся.

Ухвала № 6-9910 св 09

2. Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду, є позов, тобто матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою (відповідачем).

Ухвалюючи рішення про зобов'язання районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в області зняти відповідачів із реєстраційного обліку, суд усупереч вимогам ст. ст. З, 4, 215, 216 ЦПК України не з'ясував зміст позовних вимог та характер спірних правовідносин. При цьому суд не врахував, що відповідно до ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" питання про зняття з реєстрації колишніх членів сім'ї власника будинку залежить, зокрема, від вирішення питання про втрату ними права користування жилим приміщенням, яке регулюється нормами житлового і цивільного кодексів (ст. ст. 71, 72, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України), яке судом не вирішувалося.

Ухвала №6-11855 св 09

3. Порядок надання жилої площі в гуртожитках і користування нею визначається главою 4 ЖК України та Примірним положенням про гуртожитки, відповідно до яких приміщення гуртожитків є тимчасовим житлом, передбаченим для забезпечення місцем проживання робітників, які не мають жилої площі, на період їх роботи на підприємстві.

Встановлено, що позивачі у трудових відносинах з АТЗТ, якому раніше належав гуртожиток, не перебували, а були вселені до гуртожитку за клопотанням обласної державної адміністрації. Ордер на право вселення до кімнати у гуртожитку не видавався, відповідно до вимог ст. ст. 128, 129 ЖК України рішення адміністрації і профкому підприємства про їх вселення до гуртожитку не приймалося. Оскільки єдиною законною підставою для вселення на надану жилу площу є ордер, відповідачі вважаються такими, що незаконно вселені до спірного приміщення в гуртожитку, і тому права на користування жилою площею відповідно до вимог житлового законодавства України не набули.

Ухвала № 6-18629 св 07

4. З урахуванням положень ст. ст. 4, 127-131 ЖК УРСР, п. З Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради міністрів УРСР від 3 червня 1986 року, гуртожитки як об'єкти державного житлового фонду не підлягали приватизації відповідно до ч. 2 ст. З Закону України "Про приватизацію державного майна".

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до складу ліквідаційної маси не включаються об'єкти житлового фонду, в тому числі гуртожитки, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Ухвала № 6-15807 вов 08

5. Особа, яка вселилася до наймача як член сім'ї (статті 64, 65 ЖК України), не набуває права користування займаним жилим приміщенням, якщо вона зберігає за собою право користування іншим жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду.

Ухвала № 6-5280 св 08

6. Нормами ст. ст. 61, 109, 110 ЖК України, якими керувалися суди при ухваленні судових рішень, визначено порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду; такі приміщення вказані в ст. 4 ЖК України.

Будівля (тренажер) є нежитловою будівлею та знаходиться в комунальній власності територіальної громади міста. Оскільки ЖК України не визначає порядок користування, укладання договорів найму, виселення та надання іншого благоустроєного жилого приміщення особам, які проживають у нежитлових приміщеннях, суд помилково застосував указані норми до спірних правовідносин.

Ухвала № 6-19304 св 08

7. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє права користування займаним приміщенням.

Ураховуючи те, що відповідачка вселилась до спірного будинку в установленому законом порядку, тобто зі згоди власника будинку - матері колишнього чоловіка та набула прав і обов'язків, передбачених ст. 156 ЖК України, висновок апеляційного суду про захист права власності позивача, який після смерті матері успадкував будинок, в обраний ним спосіб - шляхом задоволення негаторного позову, пред'явленого на підставі ст. 391 ЦК України, не можна визнати обгрунтованим, оскільки підстави виселення членів сім'ї власника жилого будинку передбачені нормою ст. 157 ЖК України та полягають у порушенні такими особами умов їх проживання й користування жилим приміщенням, що належить власнику.

Ухвала № 6-5446 св 09

8. Відповідно до положень ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку. Припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням. Таке право вони втрачають лише в разі вибуття на інше постійне місце проживання і припинення внаслідок цього сімейних стосунків з власником.

Встановивши, що відповідач вибув на інше постійне місце проживання та припинив внаслідок цього сімейні стосунки з власником спірного будинку, суд обґрунтовано визнав його таким, що втратив право користування спірним будинком та відмовив йому в позові про визнання за ним права користування будинком.

Ухвала № 6-27590 св 09

9. Оскільки сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, що підтверджено, зокрема, свідоцтвом про їх вінчання в Успенському храмі; відповідач поселився і жив у спірній частині будинку як член сім'ї позивачки, а після припинення сімейних стосунків продовжував проживати у будинку як колишній член сім'ї власника, договір найму з ним не укладався, то виселення колишнього члена сім'ї можлива у чіткій відповідності з вимогами ст. 168 ЖК України.

Ухвала № 6-4355 св 09

10. Згідно частин 1 і 2 ст. 71, ст. 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У тому разі, коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім'ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він після своєї відсутності вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім'ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то може бути визнаний таким, що втратив право на жилу площу.

Ухвала № 6-8839 св 09

11. Зі змісту ч. 1 ст. 65 ЖК України вбачається, що необхідними умовами вселення наймачем в жиле приміщення інших осіб є: по-перше, дотримання порядку вселення, під яким треба розуміти дотримання правил реєстрації, та, по-друге, наявність письмової згоди всіх осіб, які проживають разом з ним. Ураховуючи, що ця норма не містить виключень, письмову згоду на вселення інших осіб наймачеві необхідно отримати не тільки від повнолітніх членів його сім'ї, а й від неповнолітніх в особі їхніх законних представників (ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 212 ЦК України).

Ухвала № 6-2076 св 09

12. Вартість нерухомого майна, що зносяться (ст. 171 ЖК України), визначається за погодженням сторін, а за його відсутності - за дійсною вартістю майна на час розгляду спору судом. Під дійсною вартістю при цьому розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 року № 20), а не за цінами 1988 року, коли компетентним органом було прийнято рішення про вилучення земельної ділянки, на якій знаходиться спірний будинок.

Ухвала №6-8181 св08

IX. Сімейне право

1. Ураховуючи, що актовий запис про народження дитини був проведений з відома позивача у 2001 році, тому спірні правовідносини регулюються КпШС України, який був чинним на цей час. Так як позивач пропустив річний строк, передбачений ст. 56 цього Кодексу, для оспорювання свого батьківства, то відсутні й правові підстави для задоволення його позову, оскільки згідно з п. 1 Прикінцевих положень СК України 2004 року цей кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і за загальним правилом застосовується до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності.

Ухвала № 6-17498 св 09

2. Відповідно до положень ч. 1 ст. 11 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" органами опіки та піклування, участь яких у справі згідно зі ст. 19 СК України є обов'язковою, визначені державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.

Письмовий висновок органу опіки та піклування, який визначений указаним законом, у матеріалах справи відсутній, а рада опіки і піклування, висновок якої є у справі, є лише консультативно-дорадчим органом для надання допомоги органу опіки та піклування.

Ухвала № 6-25269 св 07

3. Стягуючи з матері аліменти на утримання неповнолітнього сина на користь його батька за минулий період, апеляційний суд не врахував положення ч. 2 ст. 191 СК України, відповідно до яких аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати.

Ухвала № 6-14318 св 09

4. За змістом положень ст. ст. 195, 196 СК України при визначенні розміру неустойки (пені) слід виходити із того, що пеня може нараховуватися тільки на ту суму заборгованості, яка виникла після 1 січня 2004 року, дати прийняття діючого СК України.

Крім того, суд також не з'ясував загальну суму заборгованості платника за аліментами, яка виникла після 1 січня 2004 року, а при вирішенні питання про розмір неустойки в порушення вимог ст. 303 ЦПК України, ч. З ст. 267 ЦК України та ст. 20 СК України застосував позовну давність.

Ухвала № 6-33 св 09

5. Згідно зі ст. 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, участь у додаткових витратах на дитину є не правом, а обов'язком батька (матері) незалежно від сплати ним (нею) аліментів і закон не передбачає можливості повного звільнення особи від участі в таких витратах, а обставини, що мають істотне значення, враховуються лише при визначенні судом розміру участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору.

Ухвала № 6-20478 св 09

6. Частиною 1 ст. 160 СК України встановлено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

За положеннями п. 18 Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231, у разі, коли батьки не перебувають у шлюбі між собою, оформлення проїзного документа дитини здійснюється на підставі заяви того з них, з ким проживає дитина, справжність підпису якого засвідчено нотаріально.

Відповідно до ст. 162 СК України, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Відмовляючи в позові матері дитини, суди не звернули уваги на те, що висновком почеркознавчої експертизи, яка була проведена в кримінальній справі, порушеній відносно батька дитини за фактом використання підроблених документів для вивезення дитини, установлено, що підписи, виконані від імені позивачки на заяві про видачу проїзного документа дитини, виконано не нею, а іншою особою. Крім того, висновок апеляційного суду про те, що відповідно до законів Вірменії за рішенням суду позивачка позбавлена батьківських прав у 2008 році, не ґрунтується на вимогах закону, оскільки судом не встановлено, що таке рішення визнане на території України відповідно до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року.

Ухвала № 6-25423 св 09

7. Зі змісту ст. 1054 ЦК України випливає, що предметом кредитного договору є грошові кошти, а кредитодавцем - фінансова установа. Таким чином, кредитом є надання коштів у позику, що є одним із видів фінансової послуги.

Задовольняючи позов дружини позичальника на підставі ч. З ст. 65 СК України та ст. 215 ЦК України, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що договір кредиту є угодою щодо розпорядження спільним майном подружжя, яка потребує письмової згоди іншого із подружжя.

Застосовуючи до правовідносин сторін положення частин 2-4 ст. 65 СК України суд не звернув уваги на те, що вони регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є в спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на укладення цивільно-правових угод щодо набуття майна, зокрема на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є угодою про отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору.

Ухвала № 6-26618 св 09

8. Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Договір про припинення права на аліменти на дитину укладений сторонами на підставі рішення органу опіки та піклування виконавчого комітету міської ради, згідно з яким цей орган надав дозвіл на укладення такого договору за умови набуття дитиною права власності на всю квартиру. Однак, за договором дитина отримала у власність не всю, а ½ частину спірної квартири всупереч умові, встановленій органом опіки та піклування, а, крім того, встановлено, як на день укладення договору дарування квартири та договору про припинення права на аліменти на дитину, так і на день розгляду справи судом у спірній квартирі проживала інша особа зі своєю сім'єю, що позбавляє належним чином здійснювати правомочності власника.

Таким чином, реального настання наслідків, що передбачені укладеними договорами, а саме отримання квартири у власність (володіння, користування, розпорядження), не відбулося і, як наслідок, має місце факт порушення інтересів дитини, визнаний органом опіки та піклування, що згідно з ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 216 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Ухвала № 6-21682 св 09

9. Згідно з ч. 1 ст. 73 СК України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку в праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.

Таким чином, вирішення питання про виключення з опису належної одному з подружжя частки майна у спільній сумісній власності подружжя проводиться із урахуванням положення статей 60, 70 СК України. Розмір часток подружжя у спільному майні і яке конкретно майно має бути йому виділено, слід визначати з урахуванням всього нажитого майна, включаючи і те, на яке за законом не може бути звернено стягнення за виконавчими документами; разом із цим на частку кожного з подружжя виділяється як майно, що підлягало опису, так і майно, що не піддягало опису.

Ухвала №6-1921 св09

10. До сімейних відносин, які вже існували на час спірних правовідносин (дата купівлі житлового будинку - 18 березня 2002 року), норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Правила ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України не застосовуються до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори повинні вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК України та з урахуванням роз'яснень, що містяться в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

У разі спору частка в майні сторін повинна визначатися залежно від участі кожного з них у його набутті.

Ухвала № 6-14140 св 08

11. За змістом ч. 1 ст. 62 СК України особисте майно дружини, чоловіка може бути визнане об'єктом права спільної сумісної власності подружжя за наявності сукупності таких умов: істотність збільшення вартості майна; збільшення такої вартості саме за час шлюбу; а також за наявності спільних трудових чи грошових затрат обох з подружжя або затрат другого з подружжя.

Ухвалюючи рішення, суд у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин, належним чином не встановив, чи відбулося збільшення вартості спірного будинку саме за час шлюбу сторін після отримання спадщини відповідачем, чи є таке збільшення його вартості істотним. У рішенні суду не зазначено вартість будинку на час прийняття спадщини та його збільшену вартість на момент виникнення спору, оскільки саме з різниці цих вартостей слід виходити, визначаючи майно об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Ухвала № 6-13637 св 08

12. Відповідно до ст. 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, а згідно зі ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» акція є іменним цінним папером.

Акції можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності і предметом поділу між подружжям, якщо вони були придбані за їх спільні кошти.

Для укладення договору купівлі-продажу акцій достатньо простої письмової форми, оскільки вказаний договір не потребує обов'язкового нотаріального посвідчення та письмової згоди другого з подружжя; зазначене узгоджується з вимогами ст. 215 ЦК України, ч. 2 ст. 65 СК України та ст. 5 Закону України «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».

Ухвала № 6-25765 св 07

13. За змістом ст. 425 ЦК УРСР договір довічного утримання не є безоплатним, оскільки за умовами договору набувач майна зобов'язується здійснювати довічне утримання відчужувача майна (довічно утримувати Л., забезпечувати її одягом, їжею, доглядом та необхідною допомогою; вартість матеріального забезпечення визначена сторонами в розмірі 3 тис. крб. на місяць). Оскільки всі витрати за договором довічного утримання здійснюються за рахунок спільних доходів подружжя, то нерухоме майно, придбане на підставі договору, є їхньою спільною власністю. Крім того, такий договір не підпадає під визначення ст. 24 КпШС України щодо роздільного майна.

У зв'язку з цим суд має з'ясувати, за рахунок яких коштів (доходів) відповідач (чоловік позивачки) здійснював утримання відчужувача майна, оскільки посилання судів на те, що позивачка, знаходячись у вагітному стані, фізично не могла надавати допомогу відчужувачу майна й не працювала та не мала фінансових можливостей для її утримання, у силу ст. 22 КпШС України враховуватись не можуть.

Ухвала №6-24112 св 08

14. До спільної сумісної власності не належить майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (ч. 6 ст. 57 СК України).

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру належної позивачу частки у праві власності на квартиру, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що на час фактичного припинення шлюбних відносин подружжям в рахунок погашення заборгованості за позикою сплачено лише 16 555 гривень 70 копійок (із загальної суми в 118 718 грн. 46 коп.), ХА частка позивача складає 8 277 гривень 85 копійок, що становить 6,97 % від загальної вартості квартири, тобто 697/10000 квартири.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що з липня 2005 року заборгованість за позикою сплачує відповідачка, обґрунтовано врахував цю обставину при визначенні частки кожного з подружжя у праві власності на квартиру.

Ухвала № 6-22898 св 07

15. Відповідно до положень ст. 238 СК України усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо: воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання; дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення; між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.

Апеляційний суд, задовольняючи позов про скасування усиновлення, не зазначив, які обставини, що передбачені ст. 238 СК України, є підставою для скасування усиновлення, і фактично виходив лише з небажання позивача виконувати свої батьківські обов'язки після розірвання шлюбу з матір'ю усиновлених дітей.

Ухвала № 6-20869 св 08

X. Зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди

1. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка просила на підставі цієї статті Конституції України, а не ст. ст. 1166, 1167 ЦК України, як помилково вважав апеляційний суд, відшкодувати їй за рахунок держави шкоду, завдану незаконною бездіяльністю органу державної виконавчої служби, який тривалий час не вчиняє жодних дій для виконання судових рішень про стягнення на її користь з НПФ грошових коштів, а на її звернення не реагує, що підтверджено матеріалами справи.

Ухвала № 6-24464 св 08

2. Звертаючись до суду з позовом і посилаючись на ст. 56 Конституції як норму прямої дії, позивачка просила відшкодувати їй за рахунок державного бюджету моральну шкоду, завдану незаконними діями та бездіяльністю посадових і службових осіб органів державної влади при здійсненні ними своїх повноважень під час досудового слідства. При цьому вона не порушувала перед судом питання про перевірку законності дій відповідних осіб і не вимагала визнати такі дії неправомірними в передбаченому цивільним процесуальним законом порядку, на що помилково послались суди, а, натомість, зазначала, що конкретні факти грубого порушення законодавства певними посадовими і службовими особами вже підтверджені за результатами службових перевірок, які неодноразово проводилися за її скаргами, зокрема ряд службових осіб - працівників міліції було притягнуто до дисциплінарної відповідальності.

Ухвала № 6-7725 св 09

3. Встановивши факт завдання позивачці (пасажиру автомобіля) майнової та моральної шкоди в результаті взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки, суди помилково застосували до спірних правовідносин ч. 2 ст. 1187 та п. 1 ч. 1 ст. 1188 ЦК України (за принципом вини), у той час як питання відшкодування шкоди, завданої іншим особам унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, регулюється нормою ч. 2 ст. 1188 ЦК України, згідно з якою, якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, то особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

Ухвала № 6-21918 св 09

4. Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу; п. 1 ч. 1 ст. 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння.

Відповідно до ст. 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, вправі вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну, тому висновок суду, що позивач не є власником автомобіля, а в довіреності не передбачено його право від свого імені пред'являти до суду позови чи заяви є безпідставним.

Ухвала №6-6381 св09

5. Відповідно до положень ст. 1187 ЦК України відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом, використання якого створює підвищену небезпеку.

Оскільки між роботодавцем і Ч. був укладений договір оренди автомобіля, в якому зазначено, що автомобіль здається в оренду Ч. для здійснення виробничої діяльності, то володільцем джерела підвищеної небезпеки є саме Ч.

Ухвала № 6-23321 св 08

6. Оскільки вартість робіт із ремонту автомобіля перевищує його реальну вартість, тому розмір завданої позивачу матеріальної шкоди суд вірно установив згідно з положеннями ст. 1192 ЦК України - відповідно до реальної вартості втраченого нею майна.

При цьому при вирішенні питання про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватися за призначенням, але має певну цінність, одночасному з'ясуванню підлягає й питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Проте ухваливши рішення про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі вартості автомобіля, суд не вирішив питання про передачу відповідачеві пошкодженого автомобіля після відшкодування ним шкоди позивачу.

Ухвала № 6-20549 св 09

7. Собака породи "Ротвейлер" є собакою агресивної породи, а тому за змістом ст. 1187 ЦК України відноситься до об'єкта джерела підвищеної небезпеки.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє об'єктом джерела підвищеної небезпеки, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Ухвала №6-21158 св 07

8. За змістом п. 28 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 472 від 23 червня 1993 року, якими регулювались спірні правовідносини, перерахування розміру відшкодування шкоди (втраченого заробітку, витрат на соціальну і медичну допомогу), розмір втраченого заробітку потерпілого підлягає перерахуванню, якщо відбулося фактичне підвищення тарифних ставок (окладів).

Проте суд взагалі не провів розрахунку коригування розміру втраченого заробітку позивача з вказівкою на конкретні коефіцієнти підвищення тарифних ставок і в рішенні цього розрахунку не зазначив, не встановив і не зазначив у рішенні чи відбувалося за кожним з таких коефіцієнтів фактичне підвищення тарифних ставок (окладів) на підприємстві з огляду на положення нормативно-правових актів, на підставі яких коефіцієнти були введені та визначені.

Ухвала №6-21169 св 09

9. Особам, які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, Фонд сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги з того часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників на такі виплати й послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку.

Уся заборгованість із відшкодування зазначеної шкоди виплачується потерпілим на виробництві роботодавцями, а в разі їх ліквідації без створення правонаступника - Фондом.

Суд не встановив та не зазначив у рішенні коли відповідні документи позивача були передані до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України для продовження виплати відшкодування втраченого заробітку й не навів у рішенні достатніх мотивів, за яких поклав на відділення Фонду обов'язок по перерахунку розміру щомісячних страхових виплат позивача саме з 1 квітня 2001 року.

Ухвала №6-21169 св 09

10. На момент виникнення спірних правовідносин щодо заподіяння працівникові моральної шкоди вони були врегульовані ЦК УРСР 1963 року, та Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472, (п. 11) та Законом України "Про охорону праці" (ст. 12), які передбачали відшкодування власником моральної шкоди у зв'язку з ушкодженням здоров'я працівника.

Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", на який посилається суд як на підставу задоволення позову, набрав чинності 23 вересня 1999 року й в силу ч. 2 ст. 5 ЦК України не має зворотної сили.

Оскільки право на звернення до суду з позовом у позивача виникло з моменту встановлення втрати працездатності, тобто з 12 грудня 1995 року, і до введення в дію ЦК України 2004 року, то встановлений ст. 71 ЦК УРСР 1963 року, строк позовної давності сплив, тому підстав для застосування судами положень п. З ч. 1 ст. 268 ЦК України 2004 року не вбачалося.

Ухвала № 6-27247 св 07

11. До грошових сум, які в разі смерті застрахованого працівника підлягають виплаті особам, що перебували на його утриманні, Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" віднесено одноразову допомогу, пенсію у зв'язку з втратою годувальника та відшкодування вартості ритуальних послуг, пов'язаних з похованням (підп. "б", "д" п. 1; п. 2 ч. 1 ст. 21 Закону).

Виплату Фондом грошових сум на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю застрахованого унаслідок професійного захворювання, членам його сім'ї зазначеним Законом не передбачено.

Положенням ст. 1168 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

Суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що смертю С, яка знаходиться у причинному зв'язку із професійним захворюванням, позивачці, як дружині померлого, завдано моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню особою, яка її заподіяла, тобто роботодавцем, а не Фондом, на підставі ст. 1168 ЦК України.

Ухвала № 6-21420 св 08

12. Відмовляючи в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд правильно виходив із вимог ст. 1168 ЦК України, згідно з якою моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

Судом установлено, що сестра загиблого -позивачка, має свою сім'ю й більше 20 років проживає разом зі своєю сім'єю окремо від померлого. Ухвала № 6-23411 св 07

13. Порядок проведення розслідування та ведення обліку професійних захворювань на час виникнення спірних правовідносин регулювався ст. 171 КЗпП України, ст. 22 Закону України "Про охорону праці" та Положенням про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2001 року № 1094.

Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", яким неправильно керувався суд при вирішенні позовної вимоги, регулює порядок проведення страхових виплат і не поширюється на правовідносини заявлених вимог про відшкодування матеріальної шкоди (неотримання позивачкою за спірний період до дня встановлення їй висновком МСЕК стійкої втрати професійної працездатності щомісячних страхових виплат у вигляді втраченого заробітку та пенсії по інвалідності, а також понесених нею витратах на проїзд та обстеження в лікарні та клініці професійних захворювань), які виникли між позивачкою та роботодавцем через неправомірне ухилення останнього від розслідування та документування факту її професійного захворювання.

Ухвала № 6-2848 св 09

14. Стаття 34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" регламентує нарахування щомісячних страхових виплат та інших виплат на відшкодування шкоди і встановлює порядок нарахування одноразової страхової виплати потерпілому у разі стійкої втрати працездатності, установленої МСЕК.

Абзац 2 ч. 2 цієї статті Закону визначає порядок перерахування суми одноразової страхової допомоги потерпілому при встановленні іншого, вищого ступеня стійкої втрати працездатності з урахуванням іншої професійної хвороби або іншого каліцтва, пов'язаного з виконанням трудових обов'язків, установленого повторним обстеженням МСЕК.

При цьому в абз. 1 ч. 2 указаної статті встановлено загальне правило про те, що розмір одноразової виплати не може перевищувати чотирикратного розміру страхової суми заробітної плати (доходу), з якої справляються внески до Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві. Зазначене обмеження граничного розміру одноразової страхової виплати, установлене абз. 1 ч. 2 ст. 34 Закону, застосовується й при перерахуванні розміру допомоги при повторному встановленні вищого ступеня втрати стійкої працездатності.

Ухвала № 6-18453 св 07

15. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1195 ЦК України у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, а не з середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації, яку мала загибла (ст. 1197 ЦК України).

Ухвала № 6-5437 св 09-1

16. Відповідно до ч. 2 ст. 1208 ЦК України за заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.

Зазначена норма закону спрямована на забезпечення реального захисту інтересів потерпілого, а тому не залежить від способу обчислення розміру відшкодування шкоди при призначенні такої.

Ухвала № 6-5403 св 09

17. Стаття 1191 ЦК України передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, заподіяну іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.

Разом із тим, правовідносини, пов'язані зі страхуванням різних видів, регулюються нормами глави 67 ЦК України.

За таких обставин, за загальними правилами страхування страховик має право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування.

У разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров'я, працездатності, пенсійного забезпечення), ураховуючи положення частин 4 і 5 ст. 6 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", страховик не має права вимоги до особи, відповідальної за заподіяння шкоди.

Ухвала № 6-2985 св 09

18. Відповідно до ч. 1 ст. 1168 ЦК України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

Вироком суду про засудження відповідача за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, провадження за цивільним позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди закрито у зв'язку з відмовою цивільного позивача від позову із зазначенням, що шкода повністю відшкодована.

Оскільки моральна шкода позивачці була відшкодована відповідачем одноразово, вона втратила право повторного звернення з аналогічним позовом, тому провадження у справі підлягає закриттю (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Ухвала № 6-14697 св 08

19. Судом встановлено, що тяжкі та шкідливі умови праці призвели до виникнення у позивача професійного захворювання. Висновком МСЕК від 8 листопада 2006 року йому встановлено 50% втрати професійної працездатності та визнано інвалідом третьої групи.

Відповідно до ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган, а ст. 237-1 КЗпП України передбачається відшкодування власником або уповноваженим ним органом працівникові моральної шкоди.

При цьому Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України згідно з п. 27 ст. 77 Закону ^України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» не відповідає за • завдану моральну шкоду, оскільки зупинено дію абз. 4 ст. 1, підп. «е» п. 1 ч. 1 ст. 21, ч. З ст. 28, ч. З ст. 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які потягли втрату працездатності» у частині відшкодування моральної шкоди застрахованим особам та членам їхніх сімей.

Крім того, із Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» виключена ч. З ст. 34 відповідно до положень Закону України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Оскільки на час звернення позивача до суду (жовтень 2007 року) указаним Законом України не передбачено обов'язку Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відшкодовувати потерпілому моральну шкоду, то таку шкоду позивачу, законні права якого порушено, повинен відшкодовувати роботодавець, згідно з правилами ст. 237-1 КЗпП України.

Ухвала № 6-18036 вов 08

20. Згідно зі ст. ст. 11, 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" та пунктів 11, 12 Положення про застосування Закону України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 4 березня 1996 р. у разі закриття кримінальної справи за недоведеністю участі громадянина у вчиненні злочину слідчий зобов'язаний роз'яснити громадянинові порядок поновлення його порушених прав і відшкодування іншої шкоди. Розмір відшкодування шкоди, зазначеної, зокрема, у п. 1 ст. З цього Закону (заробітна плата та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій), залежно від того, який орган провадив слідчі дії, в місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи попереднього слідства, про що виносять постанову. У разі незгоди з винесеною постановою про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду.

Таким чином, оскільки визначення розміру втраченого грошового доходу належить до компетенції інших органів, а не суду, то в суду першої інстанції не було підстав для відкриття провадження у справі в цій частині, а помилково відкривши провадження в цій частині, йому слід було таке провадження у справі закрити з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

Ухвала № 6-12293 св 09

21. Статтею 4 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" передбачено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Частиною 3 ст. 13 цього Закону передбачено, що має враховувати суд при визначенні розміру моральної шкоди, що не було враховано судом. Крім того, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами рівності, поміркованості, розумності, справедливості.

Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.

Ухвала № 6-12041 св 09

22. Відповідно до ч. 1 ст. 4, ч. 2 ст. 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" суд визначає розмір моральної шкоди, яка відшкодовується за рахунок коштів державного бюджету.

Стягуючи моральну шкоду з Головного управління Державного казначейства України в області, а не з Державного бюджету, суд не врахував, що порядок виконання Державним казначейством України рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів регламентується на кожен рік відповідним нормативно-правовим актом.

Згідно з п. 1.3 Порядку виконання Державним казначейством України рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів, затвердженого наказом Державного казначейства України від 2 лютого 2007 року № 28 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 лютого 2007 року за № 149/13416 (чинного при ухваленні рішення суду першої інстанції), виконання судових рішень, які передбачають відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів, здійснюється за рахунок і в межах бюджетних асигнувань, затверджених у Державному бюджеті України на цю мету. Аналогічне міститься й у п. 1. З Порядку виконання Державним казначейством України рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів, затвердженого наказом Державного казначейства України від 4 лютого 2008 року № 39 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 лютого 2008 року за № 110/14801, чинного з 20 лютого 2008 року.

Ухвала № 6-15062 св 08

23. Відповідно до ст. З Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої життю, здоров'ю та/або майну потерпілих унаслідок дорожньо-транспортної пригоди 5 та захисту майнових інтересів страхувальників.

Тобто, виходячи із суті такого страхування, вказаний Закон України має на меті захист не лише прав потерпілих на відшкодування шкоди, але й захист інтересів страхувальника - заподіювача шкоди.

За змістом положень зазначеного вище Закону та ст. 1194 ЦК України питання про відшкодування шкоди самою особою, відповідальність якої застрахована, вирішується залежно від висловленої нею згоди на таке відшкодування; у разі відсутності такої згоди за її заявою до субсидіарної відповідальності залучається страховик.

За заявою страхувальника до участі у справі залучений страховик, тому незалежно від того, чи наполягає потерпілий на відшкодуванні шкоди його заподіювачем, відповідальність якого застрахована за договором обов'язкового страхування, суд повинен урахувати відповідальність і страховика.

Ухвала № 6-7876 св 09

24. Згідно зі ст. 30 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необгрунтованим та власник транспортного засобу згоден з визнанням його фізично знищеним. Ремонт вважається економічно необгрунтованим, якщо передбачені згідно з експертизою, проведеною відповідно до законодавства, витрати на ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди. Якщо власник транспортного засобу не згоден з визнанням транспортного засобу фізично знищеним, йому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати по евакуації транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди. Якщо транспортний засіб визнано фізично знищеним, відшкодування шкоди виплачується у розмірі, який відповідає вартості транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди та витратам по евакуації транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди. Право на залишки транспортного засобу отримує страховик.

Таким чином при вирішенні питання про розмір збитків, які підлягають відшкодуванню в зв'язку з пошкодженням автомобіля, з'ясуванню підлягають вартість транспортного засобу, вартість його ремонту і зазначені обставини повинні бути оцінені з точки зору економічної обґрунтованості ремонту; при цьому розмір страхового відшкодування залежить і від того, чи погоджується власник транспортного засобу на визнання такого транспортного засобу фізично знищеним.

Ухвала № 6-1665 св 09

25. Відповідно до ст. 6 Закону України "Про страхування" загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону, де ст. 17 визначено, що правила страхування розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації у відповідному органі при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

У п. 4.3 Правил страхування зазначено, що легкові автомобілі приймаються на страхування за ризиком "Угон" тільки за умови обладнання їх протиугінними засобами заводського виробництва, на які мається відповідна технічна документація. Якщо на момент укладання договору транспортний засіб не обладнаний відповідними засобами, то зобов'язання страховика за договором за ризиком "Угон" виникають після встановлення відповідного обладнання й пред'явлення транспортного засобу для огляду страховикові, якщо інше не зазначено договором страхування.

Задовольняючи позовні вимоги, суди не взяли до уваги зазначені положення закону та помилково послались на те, що ключ для замка запалювання та замок вхідних дверей є протиугінними засобами заводського виробництва, не врахувавши, що вони є невід'ємними складовими будь-кого автомобіля та входять до його комплектації, відповідної додаткової технічної документації на них немає і вони не можуть вважатись протиугінними засобами. У той же час факт встановлення охоронної сигналізації на автомобіль повинен підтверджуватись відповідними документами і мати відповідний технічний паспорт.

Ухвала № 6-5288 св 09

26. Згідно з пп. 5.2.17 Правил добровільного страхування наземного транспорту (крім залізничного) № 100, затверджених рішенням правління ВАТ НАСК «Оранта» від 6 лютого 2007 року № 51 не вважається страховим випадком факт заподіяння шкоди застрахованому транспортному засобу та/або застрахованому додатковому обладнанню внаслідок пошкодження, викрадення або знищення шин та/або дисків, ковпаків коліс, якщо при цьому транспортний засіб не зазнав інших пошкоджень.

Оскільки договір добровільного страхування був укладений між сторонами на підставі наведених вище Правил, суд не врахував положення п. 2.4.2.16 розділу 2.4 цього договору, згідно з яким були зазначені виключення зі страхових випадків, зокрема втрата (крадіжка) шин та дисків, ковпаків, якщо при цьому транспортних засіб не зазнав інших пошкоджень. Ухвала №6-5106 св 09

27. Відповідно до ст. 22.3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" потерпілому відшкодовується моральна шкода, передбачена п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України (вона полягає у фізичному болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів).

Судом першої інстанції встановлено, що в результаті дорожньо-транспортної пригоди позивачам завдана моральна шкода, яка полягає у душевних стражданнях, перенесених у зв'язку з ушкодженням автомобіля, що зіпсувало їх відпочинок. Така моральна шкода, як правильно вказав суд першої інстанції, відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не відшкодовується страховою компанією.

Ухвала № 6-5348 св 09

28. Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди суди не звернули уваги на те, що між сторонами існували договірні правовідносини, які врегульовані спеціальним законом - Законом України "Про страхування" - та нормами ст. ст. 625, 992 ЦК України, які не передбачають такого виду відповідальності страховика як відшкодування моральної шкоди; не передбачає такої відповідальності й Договір.

Ухвала № 6-6019 св 09

29. Згідно з вимогами ст. 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, а ст. 708 ЦК України, яка встановлює права покупця в разі продажу йому товару неналежної якості, не передбачає права на відшкодування моральної шкоди.

Разом із тим ст. 711 ЦК України та п. 5 ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів", які також поширюються на спірні правовідносини, передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди лише у випадках, коли така заподіяна небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією.

Судами не встановлено, що придбані позивачем у відповідача віконні й дверні металопластикові блоки є небезпечною для життя та здоров'я людей продукцією; такий вид відповідальності продавця за проданий неналежної якості товар як відшкодування покупцю моральної шкоди не передбачає й укладений між сторонами договір купівлі-продажу та установлення металопластикових конструкцій.

Ухвала № 6-7597 сво 09

30. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб серед іншого мають право на належну якість продукції, і саме продукцію належної якості продавець згідно із ч. 1 ст. 6 зазначеного Закону зобов'язаний передати споживачеві.

У разі виявлення протягом установленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару, споживач на підставі п. 2 ч. 1 ст. 708 ЦК України та п. 2 ч. 2 п. 1 ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів", має право вимагати заміни товару на аналогічний товар належної якості.

Згідно з п. 12 ст. 1 зазначеного Закону істотним є недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак:

а) він взагалі не може бути усунутий;

б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів;

в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.

Ухвала №6-9591 св09

31. Відповідно до ч. 1 ст. 1190 ЦК України солідарна відповідальність перед потерпілим несуть особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоду.

Судом установлено, що залиття квартири позивачів сталося через те, що в квартирі відповідачів вийшов з ладу шаровий кран в системі центрального опалення. Причиною цього є незабезпечення утримання власником квартири у справному стані квартирної мережі центрального опалення та непроведення КЖРЕП своєчасного огляду даної мережі.

Встановивши такі обставини, суд не з'ясував чи є така бездіяльність відповідачів взаємопов'язаною та чи охоплюється вона єдністю їх намірів, оскільки це має значення для правильного вирішення питання про те часткову чи солідарну відповідальність повинні нести відповідачі.

Ухвала № 6-14392 св 09

32. Стаття 63 Закону України «Про судоустрій України» визначає особливості статусу військових суддів, зокрема те, що судді військових судів перебувають на військовій службі і входять до штатної чисельності Збройних Сил України. Військовий суддя, крім здійснення правосуддя, не може залучатися до виконання обов'язків військової служби. Отже, захворювання, отримані позивачем під час виконання військової служби, не можуть бути визначені страховим випадком під час здійснення своїх службових обов'язків як судді, основною функцією якого є здійснення правосуддя.

Судді військових суддів у своїй діяльності при виконанні ними виконавчих службових обов'язків судді керуються Законом України «Про статус суддів», Законом України «Про судоустрій України» та іншими нормативними правовими актами, а військову службу проходять відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов'язок та військову службу», якими передбачаються ряд соціальних та правових гарантій, зокрема обов'язкове державне особисте страхування.

Ухвала № 6-1672 св 09

33. Згідно з вимогами ст. 27 Закону України "Про нотаріат" шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовується в повному розмірі, а відповідно до ст. 28 цього Закону для забезпечення відшкодування заподіяної внаслідок вчиненої нотаріальної дії шкоди приватний нотаріус зобов'язаний до початку зайняття приватною нотаріальною діяльністю укласти договір страхування цивільно-правової відповідальності.

Диспозиція ст. 27 Закону України "Про нотаріат", яка передбачає можливість відшкодування потерпілому завданої шкоди при наявності в діях приватного нотаріуса вини у формі необережності та у виді недбалості, не виключає необхідність встановлення решти складових правопорушення, при наявності яких настає цивільна відповідальність за завдану шкоду: неправомірності дій заподіювача шкоди, негативного наслідку таких дій (шкоди), причинного зв'язку між діями заподіювача шкоди та завданою шкодою.

Ухвала № 6-25642 св 08

XI. Спадкове право.

1. Ураховуючи, що спадкоємці подали заяви про прийняття спадщини і в державній нотаріальній конторі заведені спадкові справи, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що за наявності умов для одержання сторонами у нотаріальній конторі свідоцтв про право на спадщину, вимоги сторін про визнання права на спадщину розгляду в судовому порядку не підлягають і обгрунтовано закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

Ухвала № 6-442 св 09

2. Правильно встановивши факт батьківства спадкодавця щодо позивача, який є спадкоємцем першої черги, факт подання останнім заяви до нотаріальної контори в установлений законом строк про прийняття спадщини та наявність за таких умов можливості одержання ним у нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за законом, апеляційний суд безпідставно, у порушення вимог ст. ст. 1296, 1298 ЦК України та ч. 2 п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування", розглянув по суті вимоги про визнання права на спадкове майно, які за відсутності відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, не підлягають судовому розгляду і провадження у справі підлягає закриттю.

Ухвала № 6-10031 св 09

3. Спадкоємцю, який пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини із поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

При цьому вирішення зазначеного питання не залежить від наявності офіційної відмови нотаріуса у видачі такому спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину, оскільки ч. 1 ст. 1296 ЦК України прямо передбачено, що таке свідоцтво видається нотаріусом лише тим спадкоємцям, які прийняли спадщину відповідно до закону.

Ухвала № 6-15089 св 09

4. Судом установлено, що рішенням суду встановлено факт смерті спадкодавця у квітні 1968 року і ця дата вказана днем його смерті у свідоцтві про його смерть, то саме ця дата повинна визнаватися днем відкриття спадщини, а не день реєстрації його смерті в органах реєстрації актів громадянського стану в грудні 2003 року, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 1220 ЦК України.

Ухвала №6-3518 св 09

5. Ураховуючи положення ст. 529 ЦК УРСР 1963 року, спадкування за правом представлення можливе лише в разі спадкування за законом та не застосовується в разі спадкування за заповітом, і внуки спадкодавця спадкують виключно ту частку, яка б належала їх померлому батькові (матері) при спадкоємстві за законом, при цьому якщо внуків кілька, то зазначена частка між ними ділиться, але не зачіпаючи інтересів інших спадкоємців за законом.

Ухвала № 6-9785 св 09

6. Позов про надання додаткового строку для прийняття спадщини не може бути задоволений, так як ЦК УРСР 1963 року такого поняття як «надання додаткового строку для прийняття спадщини» не містить, а передбачав продовження строку на прийняття спадщини. Таке положення міститься в ЦК України 2004 року, який на час відкриття спадщини (1996 рік) не діяв і на ці правовідносини не поширюється, оскільки закон не має зворотної дії в часі.

Ухвала № 6-14375 св 09

7. У разі пропуску спадкоємцем строку для прийняття спадщини з урахуванням положення ст. 1272 ЦК України можливе вирішення питання про визначення йому додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, а не про визнання права власності на спадщину.

Ухвала № 6-738 св 09

8. У разі продовження спадкоємцеві строку для прийняття спадщини за положеннями ст. 550 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, суд одночасно й вирішує питання про наслідки продовження цього строку - визнання за ним права на майно, що збереглося в натурі.

Ухвала №6-2531 св 09

9. Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилась до набрання чинності ЦК України, і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Оскільки спадщина відкрилась у 1999 року і за ЦК УРСР племінники не входили до кола спадкоємців, а тому правила ст. 549 ЦК УРСР щодо прийняття спадщини, крім майна, на яке складено заповіт, на них не розповсюджується.

Ухвала № 6-17322 св 08

10. Відповідно до ч. З ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Таким чином саме постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є підставою для визнання спадкоємця таким, а не лише реєстрація місця його проживання за адресою місця проживання спадкодавця.

Ухвала № 6-27745 св 08

11. Виходячи зі змісту ч. ч. 2, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, яка йому належить з часу відкриття спадщини, незалежно від часу її прийняття при умові, що він не заявив про відмову від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України).

Враховуючи, що відповідно до ст. 1261 ЦК України батьки відносяться до першої черги спадкоємців за законом і проживали на день смерті спадкодавця разом з ним, суд дійшов помилкового висновку про поширення на них положень ст. 1264 ЦК України щодо необхідності судового підтвердження факту проживання зі спадкодавцем однією сім'єю, оскільки ці положення стосуються інших осіб, що відносяться до четвертої черги спадкування за законом.

Крім того, застосовуючи положення ст. ст. 1270, 1273 ЦК України, суди не врахували відмінність процедури відкликання заяви про прийняття спадщини і подання заяви про відмову від спадщини, які мають різний правовий зміст, регулюють різні правовідносини і стосуються різного кола спадкоємців (ч. З ст. 1268 і ч. 1 ст. 1269 ЦК України).

За таких обставин висновок суду про те, що відповідачі не є спадкоємцями і не можуть відповідати за боргами спадкодавця перед кредиторами відповідно до вимог ст. 1282 ЦК України не грунтуються на законі.

Ухвала № 6-22324 св 08

12. Відповідно до ч. 1 ст. 1308 ЦК України та роз'яснень, що містяться в п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», спадковий договір може бути розірвано на вимогу відчужувача або набувача; інші особи, у тому числі спадкоємці відчужувача, не можуть пред'являти вимоги про розірвання спадкового договору.

Ухвала № 6-10560 св 09

13. Правила ст. 1225 ЦК України про те, що при переході до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди, до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності. У разі коли спадкодавець заповів всю земельну ділянку або її частину іншим особам, які не успадковували нерухоме майно, то спадкоємці мають право на земельну ділянку, на якій розміщено нерухоме майно та на частину ділянки, яка є необхідною для його обслуговування, незалежно від змісту заповіту.

Ухвала № 6-7173 св 08

14. Відповідно до ст. 1256 ЦК України спадкоємці вправі здійснити тлумачення заповіту з дотриманням правил тлумачення правочинів, встановлених ст. 213 ЦК України; тлумачення заповіту здійснюється з метою встановлення точної волі заповідача і може мати місце, якщо заповіт викликає питання у спадкоємців, має суперечливий характер, у зв'язку з чим необхідно уточнити його зміст.

При цьому ч. 2 ст. 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину.

Таким чином, у разі наявності спору про право, при тлумаченні заповіту не допускається внесення змін у сам зміст заповіту, ураховуючи також, що заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, майнових прав і обов'язків на випадок своєї смерті ( ст. 1233 ЦК України).

У зв'язку з наведеним висновок суду про те, що спадкодавець заповідав лише 1/2 частину належного їй майна є невірним і суперечить зазначеним нормам матеріального права.

Ухвала №6-11329 св 08

15. Згідно зі ст. 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» належні суми страхових виплат, що з вини Фонду соціального страхування від нещасних випадків не були своєчасно виплачені особам, які мають на це право, у разі смерті цих осіб виплачуються членам їх сімей, а в разі їх відсутності - включаються до складу спадщини. Таке є положення міститься в ст. 1227 ЦК України.

Оскільки померлий батько позивача із заявою про призначення йому суми страхового відшкодування до Фонду не звертався, не було підстав і для нарахування такої виплати, а згодом і її виплати. Крім того, у відповідності до вимог чинного цивільного законодавства до складу спадкового майна входить лише призначена сума страхового відшкодування, право на її призначення та виплату згідно із ст. 1219 ЦК України до складу спадщини не входить.

Ухвала № 6-12264 св 08

XII. Справи окремого провадження

1. Згідно з Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637, для підтвердження наявного трудового стажу встановлюється інший порядок його підтвердження - органами Пенсійного фонду України.

У зв'язку з цим і враховуючи, що встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, не зазначених у ч. 1 ст. 256 ЦПК України, у судовому порядку можливо лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення, заява про встановлення факту виконання роботи на певній посаді для зарахування до трудового стажу в порядку цивільного судочинства розглядатися не може.

У судовому порядку може встановлюватися лише факт належності документа про трудовий стаж, якщо ім'я, по батькові або прізвище в ньому не збігаються з тими, що зазначені в паспорті або в свідоцтві про народження.

Ухвала № 6-21859 св 09

2. Цивільний процесуальний кодекс України передбачає право суду встановлювати факти, що мають юридичне значення (ст. 256). Однак це можливо за певних умов, зокрема: 1) факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають безпосередньо залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичної особи без повторного звернення до суду на підставі цього рішення; 2) встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Із поданої заяви про встановлення факту проживання однією сім'єю з У. як жінка та чоловік без шлюбу та рішення суду вбачається, що від встановлення цього юридичного факту безпосередньо не виникають майнові права заявника і їй зазначене потрібно для подальшого звернення до суду та оспорення договору дарування житлового будинку на ім'я У.

Враховуючи наведене, у суду не було підстав для розгляду заяви у порядку окремого провадження і відповідно до положень ч. 6 ст. 235 ЦПК України така заява підлягала залишенню без розгляду із роз'ясненням заінтересованій особі, що вона має право подати позов на загальних підставах.

Ухвала № 6-1550 св 08

3. Пунктом 11 ч. 2 ст. 234 ЦПК України встановлено, що справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, суди розглядають в порядку окремого провадження за правилами цивільного судочинства. Порядок розгляду таких справ визначено ст. ст. 287-290 ЦПК України

У зв'язку з наведеним, висновок суду про те, що ДПІ в разі відмови банку розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо ТОВ повинна оскаржити їх дії в порядку адміністративного судочинства не відповідає вимогам закону.

Ухвала № 6-11438 св 09

4. Висновок суду про відмову в розкритті інформації, яка містить банківську таємницю, є правильним і відповідає ст. 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, у разі неподання у встановлені строки податкової декларації та неможливості визначити суму податкового зобов'язання платника податків, серед іншого, у зв'язку з невстановленням фактичного місцезнаходження платника податків чи його відокремлених підрозділів, а також у зв'язку з неведенням платником податків податкового обліку або відсутністю визначених законодавством первинних документів, органи державної податкової служби повноважні відповідно до п. 4.3 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» визначити за непрямими методами податкове зобов'язання, нарахувавши недоїмку, що відповідно до п. 4.3.5 ст. 4 цього Закону підлягають стягненню за рішенням суду, яке буде ухвалене відповідно до правил адміністративного судочинства.

Крім того, неподання у встановлений строк податкової декларації або їх розрахунків, якщо її подання передбачене законом згідно з п. 2 ч. 6 ст. 111 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» є підставою лише для ініціювання органами податкової служби позапланової виїзної перевірки.

Також судом правильно встановлено, що ТОВ здійснює переписку з ДПІ, надає їм документи, в яких зазначено фактичне місцезнаходження товариства, що не перешкоджає проведенню перевірки. Крім того, закони, які регулюють діяльність податкових органів, визначають спосіб їх реагування на обставини, які ДПІ поклало в основу поданої до суду заяви, й перешкод для їх реалізації відсутні.

Ухвала № 6-21539 св 09

5. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 259 ЦПК України у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Правильно відмовивши у позові про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю з померлим А., пред'явленого на підставі ст. 62 СК України та ст. 1264 ЦК України, суд безпідставно встановив факт проживання позивачки та А. однією сім'єю, оскільки цей факт у такому разі не має юридичного значення.

Ухвала № 6-22954 св 07

XIII. Застосування норм процесуального права.

1. Відповідно до закріпленого в ст. 11 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного судочинства та за змістом ч. 1 ст. 33 ЦК України залучення судом до участі у справі особи як співвідповідача можливе лише як результат вирішення судом клопотання позивача про заміну первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом.

Встановивши, що позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, суд за відсутності клопотання позивача про заміну первісного відповідача належним відповідачем обгрунтовано ухвалив рішення про відмову у позові до неналежного відповідача, що не позбавляє позивача права на звернення до суду із самостійним позовом до особи, яка має відповідати за цим позовом.

Ухвала № 6-9538 св 09

2. Зосередившись на відсутності підстав для повної матеріальної відповідальності відповідачів, суд помилково витлумачив принцип диспозитивності цивільного процесу та не перевірив чи є підстави для їх притягнення до обмеженої матеріальної відповідальності (ст. ст. 132, 133 КЗпП України), оскільки не є порушенням диспозитивності чи виходом за межі позову задоволення позову на меншу суму, ніж заявлені вимоги.

Ухвала № 6-751 св 09

3. Згідно зі ст. 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин, а також вирішення питання про правову норму, що підлягає до них застосуванню, є обов'язком суду під час ухвалення рішення.

Сама по собі вказівка позивачем у позовній заяві конкретної норми закону не обмежує суд тільки цією нормою з огляду на підстави позову, пояснення заявника та доведені ним обставини.

Ухвала № 6-12442 св 09

4. Вирішуючи справу за позовом Банку до ТОВ як до боржника та до двох фермерських господарств і С. як до поручителів про стягнення кредитної заборгованості в порядку цивільного судочинства, суд не звернув уваги на положення ч. 1 ст. 15 ЦПК України та роз'яснень, викладених в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" про те, що в одне провадження об'єднані вимоги юридичної особи - Банку до інших юридичних осіб - фермерських господарств, які виникли з укладених ними договорів і які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства (ст. 12 ГПК України) та позов юридичної особи до фізичної особи С, що виник з окремого договору поруки, який може бути самостійним і окремим предметом позову.

Оскільки згідно з абз. 2 п. 4 зазначеної вище постанови не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства.

Ухвала № 6-27979 св 09

5. Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднанння в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

За змістом пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 17, п. 15 ст. З КАС України спори, пов'язані з виплатою страхових сум за державним обов'язковим особистим страхуванням працівникові податкової міліції, щодо інвалідності, одержаної у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, що пов'язані з проходженням застрахованою особою публічної служби, підсудні адміністративним судам України та повинні розглядатися цими судами за правилами здійснення адміністративного судочинства. Вимоги до ВАТ НАСК "Оранта" повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Ухвала № 6-1093 св 09

6. Незважаючи на те, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень (виконком районної ради), рішення якого оскаржується, пред'явлений позивачем для вирішення судом спір не є публічно-правовим, оскільки виникає із цивільних правовідносин і згідно з підставами та предметом позову стосується оскарження його рішення у зв'язку із захистом права власності на жилий будинок (дача згоди іншому співвласнику будинку на виконання переобладнання та перепланування); між сторонами відсутня така ознака публічно-правового спору як підпорядкування одного учасника відносин іншому.

Крім того, відповідно до ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Розгляд таких справ згідно з положеннями ст. 15 ЦПК України здійснюється за правилами цивільного судочинства.

Ухвала № 6-17223 св 09

7. З урахуванням положення п. 2 ч. 1 ст. 17 та п. 15 ч. 1 ст. З КАС України спір за позовом управління МВС України в області до В., який перебував на посаді начальника районного відділу міліції, про відшкодування завданої позивачу матеріальної шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди при керуванні закріпленим за В. службовим автомобілем є спором, який виник з приводу проходження відповідачем публічної служби - військової служби.

Крім того, позивач обґрунтовував свої вимоги й посиланням на Закон України "Про міліцію" та Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженим постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 року № 243/95-ВР, а тому розгляд судами справи в порядку цивільного судочинства не можна визнати правильним і ухвалені судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі..

Ухвала № 6-10395 св 08

8. Судом установлено, що договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу укладено між суб'єктом владних повноважень - державною адміністрацією, та фізичними особами - відповідачами. Зміст договору складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій державної адміністрації як суб'єкта владних повноважень і його укладено на виконання Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" та Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 року № 564. Зазначені нормативні акти прийняті з метою створення належних умов для виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сімейному оточенні, тобто для вирішення суспільних (загальнодержавних) потреб.

Отже, зазначений договір є адміністративним, відтак спір, який виник з приводу виконання цього договору належить до компетенції адміністративних судів.

Ухвала №6-6221 св 09

9. Міський центр зайнятості як орган державної влади звернувся до суду з позовом про стягнення безпідставно отриманої допомоги по безробіттю з метою реалізації наданих йому ч. З ст. 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" повноважень, якою передбачено, що сума виплаченого матеріального забезпечення на випадок безробіття та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Таким чином, у справі виник спір за зверненням суб'єкта владних повноважень з приводу реалізації наданих йому законом функцій та у випадку, який встановлено законом, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Ухвала № 6-7097 св 09

10. За змістом ст. 9 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби. Спори з приводу стягнення безпідставно сплачених (без достатньої правової підстави) грошових сум не є публічно-правовими, тому вказана заява має розглядатися в порядку цивільного судочинства (статті 1212, 1213 ЦК України).

Ухвала № 6-23305 св 09

11. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" всі види державної допомоги сім'ям з дітьми, крім допомоги у зв'язку з вагітністю та пологами жінкам, зазначеним у частині другій статті 4 цього Закону, призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновлювачів, опікуна, піклувальника).

За ч. 2 ст. 22 зазначеного Закону суми державної допомоги, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку громадян (у результаті подання документів із свідомо неправдивими відомостями, неподання відомостей про зміни у складі сім'ї, приховування обставин, що впливають на виплату державної допомоги тощо), стягуються згідно з законом.

Враховуючи наведене та те, що спір виник за зверненням суб'єкта владних повноважень - управління праці та соціального захисту населення міської ради, зазначена справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Ухвала № 6-151 св 09

12. Частиною 4 ст. 50 КАС України передбачено, що громадяни України, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 та ч. 1 ст. 11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено суб'єктів здійснення місцевого самоврядування, до яких відносяться й управління районної ради.

Згідно з п. 26) п. 4 Типового положення про головне управління праці та соціального захисту населення обласної, Київської міської державної адміністрації і управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2000 року № 1498, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, Управління відповідно до покладених на нього завдань організовує, координує та контролює надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива.

Таким чином, спір між сторонами виник з приводу здійснення органом владних повноважень - Управлінням праці та соціального захисту населення виконавчого комітету районної ради делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів, спрямованих на виплату субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, а тому цей спір мав вирішуватись в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Ухвала № 6-2743 св 07

13. Частиною 2 ст. 113 ЦК України, ч. 1 ст. 80 ГК України та ч. 2 ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" до господарських товариств віднесено: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Колективне підприємство «П» створене внаслідок приватизації магазину "Я" та є його правонаступником; його засновниками є громадяни, а також виробничо-торгове підприємство "М", які своїми майновими сертифікатами та грошовими коштами приватизували приміщення магазину, обладнання та інше майно. У зв'язку з цим це підприємство не є господарським товариством, а тому висновок апеляційного суду про те, що рішення суду першої інстанції ухвалене у справі, що виникла з корпоративних відносин між засновниками господарського товариства є помилковим.

Ухвала № 6-24837 св 08

14. З часу скасування державної реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за його особистою заявою, спори за участю такого громадянина, у тому числі пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася ним раніше, належать до розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було порушено у господарському суді до настання таких обставин, оскільки за загальним правилом громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями належним йому майном і після припинення своєї підприємницької діяльності; ст. 1 ГПК України виключає можливість пред'явлення до нього вимог в порядку господарського судочинства.

Ухвала № 6-24698 св 08

15. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відмовляючи в позові про стягнення заборгованості та пені за договором суд неправильно виходив із того, що аудиторський висновок, на який як на доказ в обґрунтування позовних вимог посилався позивач, є лише інформативним документом для суб'єкта підприємницької діяльності, а тому є неналежним доказом у справі. При цьому позивачем було надано висновок аудитора про достовірність розміру витрат, закладених в калькуляціях підприємства як витрати на утримання та охорону гаража в гаражному комплексі. Цей доказ містить інформацію щодо предмета доказування -фактичні витрати на утримання та обслуговування гаражів.

Ухвала № 6-4597 св 09

16. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 338 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню з передачею справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто неповноважним суддею або складом суду.

Як убачається з матеріалів справи, Указом Президента України № 667/2008 від 4 липня 2008 року, суддю районного суду, який ухвалив рішення у справі, призначено на посаду судді окружного адміністративного суду.

Отже на момент ухвалення рішення головуючий суддя не міг ухвалювати рішення як суддя районного суду і діяти як суд, оскільки був обраний на посаду судді іншого суду.

Ухвала № 6-5437 св 09-1

17. Приватний нотаріус у справі про визнання договору удаваним не є юридично заінтересованим у наслідках вирішення спору (на відміну, зокрема, від справ за позовами про оскарження нотаріальних дій чи відмову в їх вчиненні та в інших випадках, якщо підставою позову є неправомірні дії нотаріуса), а ухвалене у справі рішення не може вплинути на його права чи обов'язки. За необхідності приватний нотаріус може бути допитаний судом лише в якості свідка.

Ухвала № 6-2957 св 09

18. Місцевий суд, не розглянувши в передбаченому законом порядку заявлене клопотання про розстрочення сплати судового збору (ст. 82 ЦПК України), дійшов передчасного висновку про наявність підстав визнання позову неподаним.

Ухвала № 6-18023 св 08

19. У разі невирішення питання про судові витрати (до яких віднесено витрати на правову допомогу - ст. 84 ЦПК України) суду, що ухвалив рішення, за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи надано можливість ухвалити додаткове рішення (п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦГЖ України).

Аналогічні положення містяться й в КАС України.

Згідно зі змістом вимог ЦПК України та КАС України вирішення судом питання про судові витрати відбувається лише в порядку, визначеному відповідними нормами вказаних процесуальних законів.

Отже витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката, понесені позивачем у зв'язку з реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді справ в порядку цивільного та адміністративного судочинства, процесуальним законом віднесено до судових витрат, вони відшкодовуються в порядку, передбаченому відповідними процесуальними законами, і не є шкодою в розумінні ст. 1166 ЦК України та не можуть бути стягнуті за позовною вимогою про відшкодування шкоди.

Ухвала № 6-3009 св 09

20. Вирішуючи питання щодо стягнення судових витрат, які позивач поніс під час розгляду адміністративної справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідно до ст. ст. 90, 97, 98 КАС України питання про стягнення судових витрат вирішує суд, який постановив рішення або постанову по суті, а тому вимоги позивача в частині судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, не підлягають розгляду в порядку цивільного процесуального законодавства.

Ухвала № 6-9889 св 07

21. Види судових витрат, до яких віднесено витрати на правову допомогу (ст. 84 ЦПК України), визначені в ст. 79 ЦПК України, а їх розподіл здійснюється судом відповідно до вимог, установлених ст. ст. 88, 89 ЦПК України. Крім того, суд під час ухвалення рішення вирішує, зокрема, питання про розподіл судових витрат, про що зазначається в його резолютивній частині (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України).

У разі невирішення судом питання про судові витрати суду, що ухвалив рішення, за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи надано можливість ухвалити додаткове рішення (п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України).

Установлено, що суд відмовив у задоволенні позову до Б., який вимоги про стягнення витрат на правову допомогу, а також витрат, пов'язаних з отриманням показань свідків, понесених у цій справі, заявив у іншому провадженні, пред'явивши до суду новий позов.

Проте правовий захист таких вимог можливий не в іншому провадженні, а в провадженні, в якому повинно було розглядатися таке питання, що свідчить про неправомірність виникнення нового цивільного процесу у цьому випадку (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвалені в справі судові рішення - скасуванню, а провадження у справі - закриттю.

Ухвала № 6-3261 св 08

22. Відповідно до п. 2 ч. З ст. 79 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.

Згідно з положенням ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що нормами ЦПК України передбачено, що до витрат на правову допомогу належать лише витрати юридично необізнаних осіб, не відповідає нормам процесуального права.

Ухвала № 6-10433 св 09

23. Відповідно до ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Враховуючи, що згідно із ч. 1 ст. 56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, суд має перевірити, чи в якості фахівця у галузі права, чи в якості представника за довіреністю надавалась правову допомогу позивачу.

Ухвала № 6-12441 св 09

24. З урахуванням положення ч. 9 ст. 74 ЦПК України оголошення в пресі про виклик відповідача до суду подається за умови відсутності даних про його місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження та при виконанні позивачем вимог щодо звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ, докази чого в матеріалах справи відсутні.

Ухвала № 6-9915 св 09

25. Відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК України відповідач, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ, викликається в суд через оголошення у пресі.

Оскільки у зазначеній нормі йдеться щодо відповідача, апеляційний суд дійшов хибного висновку про те, що позивач та його представник належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи через оголошення у пресі.

Ухвала № 6-3692 св 09

26. Закінчення строку, передбаченого ч. 2 ст. 228 ЦПК України (подання протягом десяти днів з дня отримання копії заочного рішення заяви про його перегляд), становить собою юридичний факт, який може бути підставою для правових наслідків, визначених ч. 2 ст. 72 ЦПК України (документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку).

Як убачається з матеріалів справи, заочне рішення судом першої інстанції ухвалено 22 травня 2008 року; копію заочного рішення відповідачем отримано 30 травня 2008 року. Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦПК України строк на подання заяви про перегляд заочного рішення закінчився 9 червня 2008 року. Проте така заява була подана 24 липня 2008 року і клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку заявником не подавалося.

У зв'язку з наведеним, суд першої інстанції вірно постановив ухвалу про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду.

Ухвала № 6-3920 св 09

27. Згідно зі ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 6 Закону України «Про третейські суди»).

З урахуванням наведеного не є відмовою від права на звернення до суду за захистом угода про передання справи на розгляд третейського суду.

Таким чином, при наявності третейської угоди (або третейського застереження) про передачу спору на розгляд до третейського суду і в разі звернення однієї зі сторін цієї угоди до державного суду, цей суд приймає позовну заяву до розгляду і в разі, якщо в ході судового розгляду від відповідача до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами надійде заперечення проти вирішення спору в суді, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду (п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК).

Ухвала № 6-21839 св 08

28. Згідно із ч. 2 ст. 124 Конституції України, Рішенням Конституційного Суду України у справі про досудове врегулювання спорів від 9 липня 2002 року право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Як убачається з позовної заяви, позивач не погодився з висновками відповідача щодо нещасного випадку, який з ним стався, і, вважаючи свої права порушеними, оскільки він утратив право на отримання передбачених Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» страхових сум, звернувся до суду згідно з ч. 1 ст. З ЦПК України за захистом своїх прав.

У зв'язку із цим висновок суду про залишення заяви без розгляду через те, що цей спір повинен був спочатку вирішуватися в іншому порядку, ніж судовий, і лише після прийняття висновку територіальним органом державного нагляду за охороною праці позивач у разі незгоди з ним може оскаржити його в судовому порядку є неправильним.

Ухвала № 6-10292 св 07

29. Залишаючи позов про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення без розгляду, як такий, що пред'явлений особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності (п. 1 ч. 1 ст. 207 ЦПК), так як позивач визнаний за рішенням суду обмежено дієздатним, суд не врахував, що згідно з ч. 2 ст. 29 ЦПК України він може особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких він особисто бере участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника особи, цивільна дієздатність якої обмежена. Проте у цій справі такою особою є відповідачка – його піклувальник, від якої суд безпідставно прийняв заяву про залишення позову без розгляду.

Ухвала № 6-4919 св 09

30. Необхідність у зупиненні провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у даній справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто, між двома справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв'язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиціальне значення для іншої справи.

Висновок судів про те, що для вирішення цивільного позову про визнання правочину недійсним преюдиціальними будуть факти, що можуть бути встановлені при постановленні вироку за скоєння злочину про перевищення службових повноважень посадовими особами товариства, які продали гуртожиток (ч. 2 ст. 28, ч. З ст. 365 КК України) є безпідставним, так як правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і наслідками, передбаченими законом, тобто цивільним законодавством.

Ухвала № 6-22672 св 08

31. Відповідно до ч. 2 ст. 1230 ЦК України до спадкоємця переходить право на стягнення неустойки у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві.

Оскільки за життя П. таке рішення судом ухвалене не було, то заявлена ним до суду вимога про стягнення неустойки правонаступництва, як це передбачено ст. 37 ЦПК України, не допускає.

Ухвала 6-3819 св 09

32. Затверджуючи між сторонами мирову угоду щодо квартири як нерухомого майна, суд у порушення вимог ч. 5 ст. 175 ЦПК України не звернув уваги на той факт, що ця угода порушує права та інтереси іншої особи як співвласника спірної квартири, оскільки остання була придбана подружжям під час шлюбу; на порушення положення ч. З ст. 65 СК України відсутня письмова згода другого з подружжя.

Крім того, у цій квартирі на момент визнання судом мирової угоди було зареєстровано малолітнього сина відповідача, а правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; ця особа не була залучена до участі у справі, а судове рішення безпосередньо впливає на її права та обов'язки.

Ухвала № 6-18365 св 08

XIV. Перегляд судових рішень

1. Пунктом 8 ст. 134 та ст. 237 КЗпП України встановлюється повна матеріальна відповідальність службових осіб, винних у незаконному звільненні працівника.

Відмовивши у прийнятті апеляційної скарги від особи, яка звільнила позивача із займаної посади та яка судом не була залучена до участі у справі через її подальше звільнення, суд не звернув уваги на те, що на цю особу може бути покладено обов'язок відшкодувати шкоду підприємству, установі, організації, заподіяну в зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівнику часу вимушеного прогулу, тому заявник має право на оскарження рішення суду.

Ухвала № 6-18310 св 09

2. Відповідно до рішення Конституційного Суду України № З-рп/99 прокурори та їх заступники подають до суду позови саме в інтересах держави, а не інтересах підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності, які можуть самі звернутися до суду зі своїм позовом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та залишаючи позовну заяву прокурора без розгляду, апеляційний суд правильно виходив із того, що прокурор звернувся до суду з позовом до Ш. не в інтересах держави, а в інтересах міської ради, яка є орендодавцем забрудненої земельної ділянки, та могла самостійно звернутися до суду з позовом у порядку цивільного судочинства, тобто спір виник не із земельних правовідносин.

Відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього середовища" саме місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього середовища та в силу вимог ч. 1 ст. 45 ЦПК України в межах своєї компетенції вони мають право звернутися до суду.

Ухвала № 6-537 св 08

3. За змістом ч. 1 ст. 73 ЦПК України, якщо особа пропустила строк на подачу апеляційної скарги слід вирішувати питання про поновлення цього строку і з'ясуванню судом підлягають причини пропуску відповідного строку та поважність таких причин саме для тієї особи, яка подала апеляційну скаргу.

З урахуванням наведеного та враховуючи положення ст. ст. 38, 44, 292 ЦПК України участь у справі представника не позбавляє особу права особисто подати апеляційну скаргу, а також клопотати про поновлення відповідного строку в разі його пропущення з поважних причин. Тому суд повинен оцінити саме наведені нею обставини, а не посилатись на те, що у справі брав участь представник цієї особи, який мав можливість відповідно до доручення вчасно подати скаргу.

Ухвала № 6-5393 св 09

4. Пунктом 5 Перехідних положень Закону України від 21 червня 2001 року № 2540-ІII "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" передбачено, що рішення, які станом на 29 червня 2001 року набрали чинності, можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом трьох місяців.

Зазначеним положенням закону особам було надано право без попереднього звернення до суду апеляційної інстанції оскаржити рішення місцевого суду безпосередньо до суду касаційної інстанції у тримісячний строк.

Разом із тим цей Закон не містить положень, які б обмежували право особи на оскарження рішення місцевого суду в апеляційному порядку в тому разі, якщо вона не скористалася своїм правом на його касаційне оскарження, і подала до апеляційного суду заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Ухвала № 6-25220 св 08

5. Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга на заочне рішення була підписана А. й подана від імені ВАТ, а наказом нового голови правління ВАТ Щ. були скасовані всі раніше видані довіреності на представництво в судах. Також із посиланням на ст. ст. 248, 249 ЦК України вказав, що оскільки правовідносини представництва А. інтересів ВАТ припинилися у зв'язку з скасуванням відповідної довіреності, то апеляційна скарга подана та підписана від імені ВАТ неповноважною особою.

Проте суд не звернув уваги на те, що за ч.4 ст. 300 ЦПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право протягом усього часу розгляду справи відмовитися від неї повністю або частково.

Усупереч вимогам ч. 2 ст. 40 ЦПК України та принципу неможливості застосування процесуального сумісництва (відповідно до якого суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин у одній і тій самій справі не може одночасно перебувати в різних процесуальних становищах) суд допустив до участі у справі представником відповідача - ВАТ - представника Щ., який одночасно є позивачем у справі, якого обрали головою правління ВАТ та прийняв у нього відмову від апеляційної скарги, поданої іншим представником ВАТ на підставі доручення, виданого попереднім головою правління ВАТ.

Ухвала № 6-9268 св 08

6. За змістом ч. 1 ст. 73 та ч. З ст. 294 ЦПК України в разі пропуску особою строків на подання як заяви про апеляційне оскарження, так і апеляційної скарги вирішується питання про поновлення строку на апеляційне оскарження взагалі (а не окремо на заяву про поновлення строку і окремо на апеляційну скаргу) й з'ясуванню судом підлягають причини пропуску строку та поважність таких причин.

Ухвала №6-117 св 09

7. Чинне цивільне процесуальне законодавство, в тому числі й положення ч. З ст. 294 ЦПК України, не вимагає, щоб клопотання про поновлення строку оформлювалось окремим процесуальним документом; таке клопотання може бути викладене й у самій апеляційній скарзі. Проте таке клопотання повинно бути мотивованим.

Ухвала № 6-5563 св 09

8. У заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження заявник зазначала, що строк пропущено нею з поважних причин, оскільки вона є людиною похилого віку, пенсіонером, дитиною війни, ветераном праці, часто хворіє, ухвалу суду вчасно не отримала, проте ці доводи в порушення вимог ч. З ст. 294 ЦПК України залишилися поза увагою суду.

Ухвала № 6-3759 св 09

9. Визнавши причини пропущення строку на подання апеляційної скарги неповажними, апеляційний суд виходив із того, що під час проголошення вступної та резолютивної частин рішення суду в судовому засідання брав участь і був присутній представник позивача.

При цьому суд не взяв до уваги те, що сама по собі присутність представника позивача під час проголошення вступної та резолютивної частин рішення без своєчасного отримання повного тексту судового рішення унеможливлює визначення необхідності подання апеляційної скарги та її мотивування, яке є обов'язковим згідно із вимогами ст. 295 ЦПК України.

Ухвала № 6-16564 св 09

10. Визнаючи неподаною апеляційну скаргу, суддя апеляційного суду виходив із того, що заявник у визначений судом строк не усунув недоліків скарги та замість сплати визначеної в ухвалі суми витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду спору майнового характеру сплатив указані витрати як за вимогу немайнового характеру.

Проте поза увагою судді залишилось те, що у справі, що розглядається, позивачкою заявлялась лише вимога про визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності; отже, у цьому випадку позовні вимоги слід вважати вимогами немайнового характеру.

Ухвала № 6-23115 св 09

11. Положення ч. З ст. 81 ЦПК України про те, що по деяким категоріям справ витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи не підлягають оплаті при зверненні до суду першої інстанції та покладаються на сторони після розгляду справи судом, не поширюються на звернення до суду апеляційної інстанції, коли вказані витрати мають бути сплачені при подачі апеляційної скарги (ч. 2 ст. 297 ЦПК України).

Ухвала № 6-24574 св 08

12. Оскільки рішенням суду в мотивувальній частині встановлені певні фактичні обставини, які можуть бути преюдиціальними для вирішення іншої справи, що розглядається, то таким рішенням зачіпаються права та інтереси заявника як співвласника квартири та колишнього члена сім'ї наймача; він в силу ч. 1 ст. 292 ЦПК України має право на апеляційне оскарження зазначеного рішення суду, оскільки предметом оскарження є не лише резолютивна частина рішення, незважаючи на те, що в позові відмовлено, а й мотиви, яких суд дійшов при ухваленні рішення.

Ухвала № 6-19673 св 09

13. Ухвалюючи рішення суду за відсутністю відповідача суд першої інстанції виходив із того, що відповідач та його представник жодного разу не взяли участі у розгляді справи, на неодноразові виклики до суду не з'являлися, кожного разу подаючи клопотання про відкладення розгляду справи через поважні причини, які унеможливлюють явку в суд. В судове засідання, в якому ухвалене рішення, відповідач також не з'явився, пославшись на захворювання, однак будь-якого підтверджуючого документу суду не надав. Такі дії відповідача суд першої інстанції розцінив як недобросовісне зловживання своїми процесуальними правами, спрямоване на затягування розгляду справи та правильно визнав причину його неявки в суд неповажною.

Апеляційний суд на це уваги не звернув, зазначеного висновку суду першої інстанції не спростував та скасував рішення лише з однієї лише формальної підстави - через розгляд судом справи у відсутності відповідача, який не з'явився в судове засідання з поважних причин, при цьому не зазначивши, чому висновки суду про неповажність причин неявки є невірними.

Ухвала № 6-14038 св 09

14. Скасовуючи рішення з направленням справи на новий розгляд й зазначаючи про порушення місцевим судом правил територіальної підсудності, апеляційний суд неправильно застосував положення п. 6 ч. 1 ст. 311 ЦПК України (порушення правил виключної підсудності), оскільки таке порушення не є підставою для безумовного скасування рішення суду. Крім того, суд безпідставно удався до аналізу та фактично визнання недійсним договору оренди квартири, укладеного позивачем, яким підтверджено його місце фактичного проживання, що не було предметом позовних вимог.

Ухвала № 6-3149 св 09

15. Цивільне процесуальне законодавство визначає, що відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.

За ст. 32 ЦПК України співвідповідачами можуть бути ті особи, які пов'язані між собою спільним обов'язком, а характер спірних правовідносин повинен бути таким, що питання про права та обов'язки однієї особи неможна вирішити без залучення до участі в справі іншої особи цих відносин.

Ураховуючи суб'єкти, об'єкт і зміст спірних відносин, що виникли між сторонами, - це спадкові правовідносини (визнання права на спадкове майно). Таким чином, апеляційний суд безпідставно скасував рішення та направив справу на новий розгляд за скаргою співвласниці іншої частини квартири, яка, на його думку, не була залучена до участі у справі, так як вимог про визначення або зміни порядку володіння чи користування спільною частковою власністю позивачі не ставили; її права рішенням суду не порушувались, спадкоємицею вона не є і спадкових прав на спірну квартиру не заявляла.

Ухвала № 6-14800 св 09

16. Як роз'яснено в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» не може бути підставою для застосування п. З ч. 1 ст. 311 ЦПК України розгляд справи за відсутності особи, належним чином не повідомленої про час і місце судового засідання, яка не оскаржує рішення суду.

Ухвала № 6-6957 св 09

17. Установивши, що суд першої інстанції у порушення вимог ч. 6 ст. 235 ЦПК України розглянув справу в порядку окремого провадження та ухвалив рішення у спорі про право, який вирішується в порядку позовного провадження, апеляційний суд скасовує рішення і залишає заяву без розгляду, а не закриває провадження у справі, оскільки залишення заяви без розгляду та закриття провадження у справі мають різні правові наслідки. При залишенні заяви без розгляду особа має право повторно звернутися до суду, усунувши умови, що були підставою для залишення заяви без розгляду (ч. 2 ст. 207 ЦПК України), а при закритті провадження у справі - повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (ч. 2 ст. 206 ЦПК України).

Ухвала № 6-202 св 09

18. Оскільки заочне рішення в апеляційному порядку оскаржив не відповідач і не позивач, а особа, яка не була залучена до участі у справі, проте вважала, що суд своїм рішенням вирішив питання стосовно її прав і обов'язків, то в силу ст. 292 ЦПК України і з урахуванням вимог ч. 1 ст. 228 ЦПК України вона не наділена правом подавати заяву про перегляд заочного рішення до суду, що його ухвалив, а має право на подання апеляційної скарги.

Ухвала №6-11338 св 09

19. Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачений в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

У судовому рішенні апеляційний суд має дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги і це буде відповідати вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду.

Проте апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги, у порушення вимог ст. ст. 303, 304, 315 ЦПК України узагалі не перевірив її доводів, не перевірив й законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не навів ніяких мотивів ухваленого ним судового рішення та обставин, які б спростовували доводи скарги.

Ухвала № 6-20 св 09

XV. Звернення рішень до виконання і контроль за їх виконанням

1. Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», який регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері, та не передбачено за ухвалою суду тимчасове обмеження виїзду за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду.

Помилково прийнявши до провадження подання державного виконавця, суд не врахував вимог Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», яким регулюється порядок та випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, тому згідно із ч. 1 ст. 340 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню в касаційному порядку із закриттям провадження у справі з підстав, визначених п. 1 ч. 1 ст. 205 цього Кодексу.

Ухвала № 6-3164 св 09

2. Встановивши, що заявник оскаржує постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, для виконання якої заведено окреме виконавче провадження згідно з положенням п. 8 ч. 2 ст. З Закону України "Про виконавче провадження", оскільки рішення суду про стягнення коштів виконано, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що заявник фактично оскаржив дії посадової особи державної виконавчої служби та що така скарга має вирішуватися в порядку, передбаченому ст. 181 КАС України, а не ст. 383 ЦПК України, так як ніякі дії з виконання рішення суду не вчиняються.

Ухвала № 6-26910 св 08

3. Апеляційний суд, скасовуючи постанову державного виконавця про поновлення виконавчого провадження з виконання рішення апеляційного суду, не врахував, що в силу ст. 14 ЦПК України рішення суду є обов'язковим для виконання, а його невиконання є підставою для відповідальності, встановленої законом. Зупинення його виконання можливе лише в порядку, передбаченому законом (наприклад, шляхом скасування рішення, зупинення виконання касаційним судом - ч. 1 ст. 328 ЦПК України), а не ухвалою суду про забезпечення іншого позову.

Крім того, зупинення виконавчого провадження згідно зі ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» є виключним повноваженням державного виконавця.

Ухвала № 6-2373 св 09

4. Пунктом 5 ч. 1 ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено 3 винятки, коли виконавчий документ не може повертатися стягувачеві в разі неможливості з'ясування місцезнаходження або місця проживання боржника, це: 1) виконавчі документи, зазначені в ч. 1 ст. 42 Закону; 2) виконавчі документи, за якими мають бути стягнені грошові кошти чи інше майно; 3) інші виконавчі документи, які можуть бути виконані без безпосередньої участі боржника.

У зв'язку з цим неможливість з'ясування місця проживання боржника не є підставою для повернення виконавчого документа стягувачеві без виконання, оскільки на виконанні знаходився виконавчий документ про стягнення грошових коштів. Крім того, державним виконавцем розшукано майно боржника (частина квартири, автомобіль), на нього накладено арешт і воно може бути реалізоване.

Ухвала № 6-16406 св 08

5. Задовольняючи заяву державного виконавця про зміну способу та порядку виконання рішення суду, суд не звернув уваги на положення ст. 373 ЦПК України та ч. 1 ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження» і не врахував, що зміна чи встановлення способу та порядку виконання рішення - це заміна одного виду виконання іншим або визначення чіткого логічного порядку вчинення дій, спрямованих на виконання припису рішення, суду. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 378 ЦПК України в разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником, а не іншою особою, яка не була стороною у справі і яка не є правонаступником боржника.

Ухвала №6-4651 св08

6. Частина 1 ст. 381 ЦПК України визначає підстави, за яких заява відповідача про поворот виконання рішення суду може бути подана, суб'єктів права на її подання та підсудність розгляду питання про поворот виконання. Зокрема, визначено підсудність вирішення такого питання - судом, у якому перебуває справа. За змістом цієї конструкції норми права та враховуючи, що після розгляду в апеляційній чи касаційній інстанції справа повинна бути передана і перебуває у місцевому суді, що розглядав справу по першій інстанції, заява про поворот виконання повинна розглядатися судом першої інстанції.

Ухвала № 6-13944 св 08

7. Оскільки тривалий час рішення суду на користь заявника не було виконане, що є порушенням вимог ст. ст. 1, 5, 25 Закону України "Про виконавче провадження", суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що державний виконавець не здійснив усіх передбачених законом дій щодо примусового виконання рішення суду.

Апеляційний суд, зазначивши, що державний виконавець не міг арештувати автомобіль, який є власністю та зареєстрований на ім'я заявника, і реалізувати його від імені боржника - ДП, не звернув уваги на те, що за рішенням суду автомобіль підлягав поверненню саме цьому ДП. У зв'язку із цим відповідно до положень ст. ст. 28, 33 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець за власною ініціативою має право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення рішення, якщо резолютивна частина рішення є незрозумілою, або про встановлення чи зміну способу і порядку виконання, якщо наявні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його

неможливим. Крім того, згідно зі ст. 62 цього ж Закону державний виконавець зобов'язаний був звернути стягнення на інше майно боржника.

Ухвала №6-11011 св 08